Знаменитий "концерт на даху" показав, ким могли б стати The Beatles у майбутньому

Причина, через яку The Beatles зіграли імпровізований 42-хвилинний сет (він, до речі, був не набагато коротший за час, ніж останній комерційний концерт "бітлів" у Сан-Франциско) на даху будівлі №3 лондонської Севіл-Роу, була зовсім не комерційною . Конкретним приводом була спроба покинути групу Джорджа Харрісона, який на той час остаточно образився на Леннона та Маккартні за те, що йому в альбомах гурту відводилося лише по одній пісні.

(Нагадаємо, що після розпаду The Beatles, коли Леннон і Маккартні випустили дуже посередні сольні альбоми, а Старр взагалі переспівав старі шлягери, Харрісон випустив цілий потрійний альбом - стільки незатребуваного матеріалу накопичилося в нього за час роботи в групі).

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Плани "живого концерту", який мав, як передбачалося, заново згуртувати гурт, що розпадався, з'явилися у The Beatles давно, причому вони бачили його як щось пафосне - він мав початися разом зі сходом сонця, за одним задумом, на борту океанського лайнера, а за іншим у двохтисячолітньому римському амфітеатрі (згодом другу ідею використовували Pink Floyd).

Зараз можна тільки уявити собі, наскільки це виглядало б пафосно і, скажімо прямо, при тодішньому рівні режисури відеокліпів, погано (для того, щоб у цьому переконатися, подивіться, наприклад, як невміло зроблений кліп на геніальну "бітлівську" пісню Penny Line).

Натомість 42-хвилинна "жива" сесія на даху будинку номер 3 вулиці найкращих у світі чоловічих кравців Севіл Роу досі виглядає свіжою і, головне, драйвовою. І це ще один із численних прикладів того, що шедеври в мистецтві часто виникають усупереч скромним задумам їхніх творців. І – що, на жаль, буває частіше – навпаки.

А ще "концерт на даху" показав, що навіть дрібні побутові деталі створення твору мистецтва згодом стають символічними. Наприклад - як по-різному одягнені його учасники (нагадаємо, що це був уже час хіпі, для яких одяг був знаковим). Тим часом все просто. На даху дув холодний вітер, тому Леннон і Старр взяли, відповідно, шубу та червоний плащ у своїх дружин, а Харрісон одягнув своє пальто. Маккартні був одягнений, порівняно з рештою "бітлів", підкреслено консервативно.

Оскільки тодішні мікрофони такої температури не витримували, Алан Парсонс (згодом знаменитий рок-музикант, тоді звукорежисер The Beatles) купив у галантерейному магазині внизу, щоб закутати їх, жіночі колготки. Як він сказав тоді продавцю: "Три пари жіночих колготок, розмір не має значення". І можна тільки уявити, що про нього в той момент подумали.

За відеозаписом "концерту на даху" видно, що The Beatles могли повернутися від ускладненої музики до чистого рок-н-ролу, що було б чути і на платівці Let It Be, якби її не зіпсував продюсер Філ Спектор зі своєю теорією «стіни звуку», що створюється за допомогою скрипкового ансамблю та цілого хору.

Пол Маккартні тоді залишився вкрай незадоволений підсумковим результатом (настільки, що через багато років випустив свій варіант Let It Be...Naked) і хотів навіть заборонити випуск платівки. Однак Джон Леннон, який тоді вже був із Маккартні «в контрах», із чистої впертості, навпаки, заявив, що Спектор врятував альбом, зробивши його з купи поганого музичного матеріалу. Харрісону ці суперечки були нецікаві, оскільки він мав свої музичні задуми, а у Рінго просто жив своїм життям.

Гостра британська преса назвала тоді Let It Be «картонною надгробною пам'яткою» - і справді після геніального Addey Road (Let It Be вийшов пізніше за нього, хоч і був записаний раніше) він здавався в ті роки двома кроками назад.

Тож справжньою пам'яткою The Beatles, хоч і не "картонною", і, як показав невгамовний інтерес до видатної групи, не "надгробною", став "концерт на даху".

Фото: Wikipedia