Здоров'я понад усе. Як в СРСР протистояли пандеміям

Іспанський грип, який став косити солдат наприкінці Першої світової, швидко обійшов цю жорстоку війну за кількістю жертв. «Іспанка» вважається наймасовішою пандемією грипу в історії людства — за перші 25 тижнів померли 25 мільйонів осіб, в цілому ж близько 100 мільйонів людей стали жертвами хвороби.

У Радянській Росії від «іспанки», як повідомляє портал «Русская Семерка», померли 3 мільйони співгромадян (3,4% населення). Серед найбільш відомих жертв — революціонер Яків Свердлов і військовий інженер, генерал-майор Леонід Капіца — батько майбутнього лауреата Нобелівської премії з фізики.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

У 1957 і 1959 роках Радянський Союз захлиснули дві хвилі пандемії Азіатського грипу — пік захворюваності припав на травень 1957 року, а до кінця року на грип хворіло не менше 21 млн осіб.

Наступного разу вірус грипу вразив країну у 1977 — 78 роках, причому, пандемія почалася саме в СРСР, за що і отримала назву «російський грип». Цей вірус косив переважно молодих людей у віці до 20 років. В СРСР статистика захворюваності та смертності від цієї пандемії ховалася, а у світі жертвами «російського грипу» стали, щонайменше, 300 тисяч осіб.

У Радянському Союзі чума вважалася пережитком минулого, хоча вузькому колу фахівців були відомі всі чумні епідемії в СРСР. Природним осередком чуми найчастіше були регіони Середньої Азії, Казахстану і Закавказзя.

Першою епідемією чуми в СРСР вважають спалах її легеневої форми, що прийшов з Китаю до Приморського краю в 1921 році. Згодом вона з'являлася з лякаючою регулярністю: 1939 рік — Москва; 1945 — південь Волзько-Уральського регіону, Середня Азія; 1946 — Прикаспійська зона, Туркменія; 1947-1948 рр. — Астраханська область, Казахстан; 1949 — Туркменія; 1970 — Приельбрусся; 1972 — Калмикія; 1975 — Дагестан; 1980 — Прикаспійська зона; 1981 року — Узбекистан і Казахстан. І це далеко не повний перелік епідемій чуми в СРСР.

Тільки після розпаду Радянського Союзу була відкрита статистика, згідно з якою з 1920 по 1989 рік чумою захворіли 3639 осіб, жертвами стали 2060. Але якщо до війни кожний чумний спалах забирав сотні життів, то з середини 1940-х, коли стали застосовувати сульфідин і синьку, число жертв скоротилося до кількох десятків. З кінця 1950-х почали використовувати стрептоміцин, що дозволило звести смертність до мінімуму.

Діяльність лікарів строго приховувалася. Співробітники протичумної служби не мали права розповідати про свою роботу навіть близьким, інакше звільняли за статтею. Про ціль відрядження фахівці нерідко дізнавалися тільки в аеропорту.

Згодом в країні була створена потужна мережа протичумних установ, епідеміологи проводили щорічні спостереження за природними осередками чуми, спеціальні лабораторії досліджували штами, виділені з корабельних щурів, які припливали на судах з потенційно чумних країн.

Громадянська війна, соціальні потрясіння, розруха і голод сприяли поширенню у молодій державі збудників холери. Проте, медикам вдалося загасити найбільш серйозні осередки цієї хвороби. Дуже скоро керівництво країни відрапортувало, що з холерою в СРСР покінчено.

Але в середині 1960-х років захворювання повернулося знову. Для планети це була вже сьома пандемія холери. Почавшись в 1961 році в Індонезії, зараза дуже швидко розповзлася по світу. В СРСР перший випадок захворювання холерою «ель-тор», що проникла з торговцями наркотиками з території Афганістану, був зафіксований в 1965 році в Узбецькій РСР. На охорону карантинної зони влада відправила 9000 тисяч солдатів. Здавалося, осередок був ізольований.

Однак в 1970-му році холера знову дала про себе знати. 11 липня в Батумі на холеру захворіли два студенти із Середньої Азії, від них вона стала поширюватися і на місцеве населення. Лікарі вважали, що осередок зарази знаходився біля берега моря, куди зливалися стічні води.

27 липня 1970 року перші випадки захворювання на холеру були зафіксовані в Астрахані, а 29 липня вже були перші жертви хвороби. Ситуація в Астрахані стала розвиватися настільки стрімко, що туди був змушений вилетіти головний санітарний лікар країни Петро Бургасов.

В Астраханській області в тому році дозрів великий урожай баштанних культур і помідорів, однак, рух барж завантажених продуктами було заблоковано з метою уникнення розповсюдження хвороби в інші регіони. Астрахань взяла на себе основний удар епідемії холери. Всього до кінця року в Астраханській області було виявлено 1120 носіїв холери і 1270 хворих, з яких 35 померли.

Великі осередки холери виникли в Нахічевані, Херсоні, Одесі. Рішенням Ради Міністрів СРСР всім особам, які потрапили в осередки інфекції, видавалися оплачувані лікарняні листи. Перед тим, як покинути зони поширення інфекції все вони повинні були пройти обсервацію і бактеріологічне обстеження. Для цих цілей використовували 19 морських судів, в тому числі і флагмани — теплоходи «Шота Руставелі» та «Тарас Шевченко».

Спільними зусиллями епідемію вдалося призупинити. Точне число хворих і загиблих радянська влада приховувала, проте відомо, що кількість жертв була менше ніж 1%.