Західна преса обговорює підсумки Венеціанського кінофестивалю

Перш ніж обговорити деякі з підсумків Венеціанського кінофестивалю, зазначимо одну річ, про яку зазвичай не говорять - ким присуджуються нагороди найбільших у світі кінофестів. Для любителів артхаусного кіно (говоримо про них, оскільки масового глядача фестивальні нагороди взагалі не цікавлять) головний приз у Каннах, і меншою мірою у Венеції та Берліні – це мало не голос з неба. І певною мірою це правильно - фестивальні журі складаються з "вершків" світового кіно, зазвичай - режисерів (як це було цього року Венеції, де список режисерів у журі розбавили лише дві актриси), тобто людей, чий спосіб життя відрізняється від відповідних "параметрів" публіки, яка ходить до артхаусних кінотеатрів справді як небо від землі.

Крім того, вони мають і свої професійні міркування. Так, західна преса пише зараз, що "Кімната по сусідству" Педро Альмодовара, яка отримала головний приз у Венеції, не була найкращим фільмом Мостри. Але річ у тому, що Альмодовар, один з найзнаменитіших кінорежисерів сучасності, який отримав двох "Оскарів" (причому один із них - як сценарист), до цієї суботи не мав головних призів ні Канн, ні Венеції, ні Берліна.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Щоправда, Венеція у цьому сенсі – виняток, оскільки тут ще у 2019 році Альмодовару дали "Золотого лева", так би мовити, за сумою досягнень. І цього року, на думку багатьох критиків, ситуація повторилася. Щодо теми "Кімнати по сусідству", евтаназії, то режисер використав свою промову при нагородженні практично для її реклами.

Але тут теж треба розуміти специфіку як самого Альмодовара, так і членів журі - люди багаті та розпещені, "господарі життя", вони, вочевидь, вважають себе і "господарями смерті" (зрозуміло, своє]). Щоправда, все це – суто теоретично, як це нещодавно показав приклад Альона Делона, який багато говорив про своє право на евтаназію, але помер своєю смертю. Щодо звичайних людей, то для них проблема евтаназії нескінченно далека – вони думають про те, як вижити, а не як померти.

Ну і ще один фільм з нагороджених у Венеції, який варто відзначити в цьому сенсі (в іншому список досить традиційний) - це Babygirl режисерки Халіни Рейн. Нагородили, щоправда, не фільм, а Ніколь Кідман, яка грає у ньому роль бізнесвумен, керівниці великої компанії, яка раптом заводить роман з юним стажером.

Західна преса описує сюжет по-різному, але якщо брати найвідвертіші описи, то це історія того, як героїня 57-річної Кідман відчуває абсолютно нові для себе відчуття (включаючи оргазм, як підкреслює 48-річна режисерка), що їй не дає її чоловік, якого грає Антоніо Бандерас, у сексі із юним стажером. І стажер, який молодший за неї на тридцять з лишком років, цим охоче користується, називаючи її своєю "маляткою" (звідси і назва фільму) і всіляко демонструючи свою владу над нею.

Відзначимо, що це не відкриття, оскільки ще півстоліття тому Ксав'єра Холландер, володарка будинку розпусти в Нью-Йорку, написала у своїх знаменитих і скандальних мемуарах про аналогічні випадки в житті - правда, там йшлося про чоловіків. З цього приводу, до речі, Babygirl вважають перемогою фемінізму.

Найосвіченіші кінокритики тут, звичайно, згадують знаменитий монолог тоді ще молодої Кідман у фільмі Стенлі Кубрика "З широко закритими очима", де її героїня під впливом марихуани раптом розповідає своєму чоловікові (у фільмі, а тоді ще й у житті, Тому Крузу ) як колись готова була віддати і його і навіть їхню маленьку дочку за те, щоб переспати з молодим офіцером, якого випадково побачила в коридорі готелю, де вони зупинилися.

Загалом, як бачимо і у випадку з "Кімнатою по сусідству", все це проблеми дуже пересичених життям та грішми людей. Але це фестивальні реалії, про які варто іноді, вибираючи фільм для перегляду, згадувати.

Фото: X. com.