Як українець-неповерненець виграв «процес століття» проти сталінізму

Уродженець Катеринослава Віктор Кравченко вступив у ВКП(б) у 1929 році, був другом Леоніда Брежнєва, з яким навчався в Дніпродзержинському металургійному інституті. 

У роки Другої світової війни Кравченко був членом радянської закупівельної комісії у Вашингтоні, звідки вирішив не повертатися. У 1947-му виходить його книга «I Chose Freedom» ( «Я обрав свободу»), редактором якої став американський журналіст Юджин Лайонс, який пропрацював кілька років в СРСР. Бестселер переклали 22 мовами, у Франції вона була видана накладом у півмільйона примірників, завдавши великих утрат репутації компартії, яка входила тоді до урядової коаліції. 

Журналіст Сім Томас з комуністичної газети Lettres Francaises звинуватив Кравченко в брехні. І не просто звинуватив, а заявив, що книга є фальшивкою американських спецслужб. У відповідь перебіжчик висунув позов до газети на 3 млн франків. Про хід гучного процесу, що тривав три місяці, розповів на сторінках журналу «Новий Час» Олег Шама.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Можливо, цей суд залишився б непоміченим, якби на боці газети не виступили найвідоміші інтелектуали Франції (сторони зібрали понад 40 свідків). У 1930-і марксизм став частиною інтелектуальної моди: ним захопилися багато художників і письменники. Свої симпатії до більшовизму проявили сюрреалісти Андре Бретон і Поль Елюар, соціолог Анрі Лефевр, філософ Жорж Політцер. 

Французький поет-комуніст Луї Арагон у 1932 році навіть відвідав СРСР і спостерігав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу – сумнозвісного Біломору. Те, що на його будівництві працювали тисячі зеків, поет не знав, а від проекту був у повному захваті: «Цей надзвичайний експеримент відіграє для сучасної науки ту ж роль, що історія з яблуком, що впало на очах Ньютона, відіграла для фізики».

У 1935-му Москву відвідав і патріарх французької літератури Ромен Роллан. З ним зустрівся сам Йосип Сталін. Роллан не був комуністом, але обережно повідомив, що французька інтелігенція з інтересом ставиться до Радянського Союзу. Однак було б добре, говорив Роллан, щоб Москва пояснювала світу свої дії. Наприклад, незрозумілим був недавно схвалений закон про смертну кару для дітей. 

Сталін так заворожив Роллана, що той навіть погодився, ніби в СРСР більше свободи, ніж у капіталістів, а значить і у Франції. 

Після Другої світової війни Сталін, як переможець, став ще більш популярним у Франції. А місцеві комуністи показали хороші результати на виборах. На стінах мерій деяких французьких міст можна було бачити прокламації приблизно такого змісту: «До 1917 року Росія відставала від Франції на 100 років. Після війни Франція відстає від Росії на 400». 

В умовах подібної ейфорії книга Кравченка справила ефект холодного душу, адже автор писав про ГУЛАГ, про нього ж говорили й свідки на судовому процесі. 

Перше засідання у справі проти газети Lettres Francaises почалося із запізненням. Його довелося перенести в найбільшу палату Палацу правосуддя: крім журналістів – а вони прибули навіть з Панами та Нової Зеландії, – охочих послухати свідків зібралося в три рази більше, ніж міг вмістити спочатку виділений зал, розрахований на 300 осіб.

Як з'ясувалося, ніякого Сіма Томаса, що підписався під фейлетоном про Кравченко, не існувало. Тому відповідати за нього на суді прийшов головний редактор газети Андре Вермсер. 

Мало хто вірив, що в Палаці правосуддя з'явиться реальний Кравченко. Якщо він і існує, думалося багатьом, то це підставний, малозначущий чоловічок з еміграції, який побоїться показатися на публіці. В усякому разі Lettres Francaises вже зробила такий прогноз на своїх сторінках. 

Навіть голова суду Анрі Дюрк здивувався, коли на місце позивача сів високий і досить молодий ще чоловік з зухвалим виразом обличчя. У Париж Кравченко приїхав інкогніто з посиленою охороною. Суду він відразу пред'явив рукопис скандальної книги як доказ свого авторства. При собі він також мав документи, які свідчили про те, що в Радянському Союзі він очолював сталепрокатний цех на Нікопольському металургійному заводі, а до 1944-го три роки належав до складу комісії із закупівель у Вашингтоні – відповідав за відбір техніки для експорту в СРСР.

Стало зрозуміло, що в залі не дрібна сошка. Довелося провести експертизу російськомовного рукопису й книги англійською мовою. Займався нею Володимир Познер, батько відомого нині російського телеведучого, який працював на радянську розвідку. Познер-старший указав на деякі невідповідності оригіналу й публікації, але вони були настільки незначні, що суд не визнав їх доказом фальсифікації.

Інтереси Кравченка в суді представляв один з кращих адвокатів Франції – метр Ізар. Знайшла команда неповерненця й серйозних свідків: ними стали понад 20 вихідців з радянської України. Усі вони дивом пережили Голодомор і табори ГУЛАГу, опинилися під час війни в Західній Європі та не побажали повертатися до сталінського «раю». 

Кремль пообіцяв у допомогу газеті 17 свідків, але зміг знайти лише п'ятьох, зокрема й першу дружину Кравченка Зінаїду Горлову. Ця група одностайно описувала позивача п'яницею та негідником, що мало стосувалося суті справи. Коли ж Горлова сказала, що батько відмовляв її виходити заміж за Кравченка, оскільки той «неосвічений Дон Жуан», зал вибухнув сміхом. Для французької публіки ця характеристика звучала скоріше приємно, ніж порочаще.

Обвинуваченим довелося терміново просити допомоги в авторитетних французьких комуністів або співчуваючих їм з середовища письменників та науковців. Один з таких «свідків» – філософ Роже Гароді – на суді дивувався з приводу голоду в Україні, описаного Кравченком: «Чому став би уряд прирікати на голодну смерть більшу частину населення, ховаючи при цьому запаси в резерви?» Це риторичне питання могло би прозвучати переконливо, якби Гароді вже тоді не став висловлювати сумніви в Голокості, розвиваючи тезу про те, що його придумали самі євреї. Примітно, що пізніше він і зовсім з ярого комуніста перетвориться на переконаного християнина, а пізніше прийняв іслам. 

Французька Компартія делегувала на суд одного з кращих своїх ораторів – Лорана Казанову. Той доводив суду, що кращі радянські праці з лінгвістики, наприклад, належать перу Сталіна. А аграріям усього світу радив учитися в радянського псевдовченого Трохима Лисенка, хоча той паплюжив генетику, яка успішно розвивалася у Франції.

Але публіка чекала «важку артилерію» з боку комуністів – верховного комісара з атомної енергії, професора Фредеріка Жоліо-Кюрі. Він також побував у СРСР – у 1936 році на конференції в Харкові – і виніс з поїздки спогади про те, як «сміливо радянські науковці висловлювалися про недоліки у своїй роботі й низьких показниках». Знаменитий фізик поскаржився: «Не варто було Кравченку писати таку книгу, раз він бачив свою мету у звільненні російських, адже росіяни вже звільнені».

Однак під кінець процесу навіть публіці стало очевидно: захист газети, незважаючи на гучні імена свідків, розсипається. Усе почуте від французьких комуністів було лише доказом їхньої віри. Адже ніхто не спробував перевірити повідомлення про терор у СРСР. 

Мабуть, єдиним із «свідків моралі», кому довелося це зробити, був письменник Ів Фарж. Опонуючи Кравченку на суді, він критикував якогось «зрадника-антикомуніста, що розповідає про рови Катині», де НКВС розстріляв тисячі польських офіцерів. «Хто захищає ці вигадки, той проти Франції», – заявив на процесі письменник.

Уже в 1953-му Фарж приїде в Москву отримувати Премію миру й попросить про зустріч з підслідними, що проходять по Справі лікарів. Академік Сахаров напише потім у спогадах: «Коли зустріч відбулася, Фарж запитав, чи добре з ними [затриманими] поводяться. Вони, природно, відповіли, що дуже добре, але один з них непомітно відтягнув рукав і мовчки показав сліди катувань. Той, приголомшений, кинувся до Сталіна. Мабуть, Сталін віддав наказ не випускати занадто цікавого із СРСР. Фарж незабаром загинув на Кавказі за дуже підозрілих обставин».

Заключне слово Кравченка звучало, наче це був не травень 1949 року, а травень 2015-го. «Світ не може бути вільний, поки люди на шостій його частини живуть в умовах диктатури, насильства, поліцейської влади. Тому неправда, що всякий народ має той уряд, на який заслуговує! Ця формула придумана лицемірами, щоб умити руки від російського питання», – майже прокричав він. 

Суд задовольнив позов перебіжчика. Повторний – апеляційний – хоча й підтвердив рішення своїх колег, присудив Кравченку один франк.

Сам позивач після процесу повернувся в Нью-Йорк до дружини Синтії та двох маленьких синів – Ендрю й Тоні. У родині хоч і говорили англійською, але діти батька називали по-українськи – "тато". Уже на початку 1950-х викривач сталінізму дізнається, що близько 30 осіб з його української рідні загинуть у таборах, а батька, матір і брата розстріляють.

Майже всі свої гроші, зароблені на книзі, Кравченко вкладе в мідні та срібні шахти в Перу, але все втратить. Порадує його лише хрущовська відлига. Однак, коли в 1964-му до влади в Кремлі прийде Леонід Брежнєв (з ним Кравченко дружив, обидва вчилися в Дніпропетровську) настане нова депресія. 

Герой «процесу століття» не раз буде говорити знайомим: «Залишається тільки кулю в скроню». У 1966-му Кравченко знайдуть убитим у його квартирі на Мангеттені в Нью-Йорку. Пішов він із життя з власної волі або йому помстилася КДБ – досі залишається незрозумілим.

На заставному фото: Віктор Кравченко на «процесі століття»