"Я присягнув не прапору — я присягнув правді": Велике інтерв’ю з Ахмадом Ахмедовим

— Ахмад, чи пам’ятаєте той момент, коли  вперше вирішили присвятити себе кікбоксингу?

Так, пам’ятаю. Напевно, слово «кікбоксинг» уже тоді якось врізалося в мою свідомість — це були приблизно 1992–1993 роки, коли цей вид спорту тільки починав з’являтися в наших краях. У той час я вже мав певні знання, знайомства — навіть із Овечкіним був знайомий. Але сам безпосередньо участі у кікбоксингу тоді ще не брав. Я на той момент більше мав справу з класичним боксом, цим і жив. Але сталося так, що до нас у зал почали приходити хлопці, які займалися кікбоксингом, і їм потрібно було “ставити руки” — бо вони в основному працювали ногами, а з руками була “біда”. І ось з цими хлопцями я почав працювати в парах, почав ставати з ними на спаринги — і побачив, що їх дуже легко вигравати. 

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Саме завдяки боксу, завдяки тому, що я вмів працювати руками, в ближньому бою, тримати дистанцію. І мене це сильно зацікавило. Я подумав: а чому б не спробувати? Почав виступати. Перші мої кроки були суто з боксерської бази — в мене ще не було класичного кікбоксингу, я просто виходив на поєдинки з тими знаннями, які мав з боксу, і перебивав суперників, бо вони не витримували ближнього бою, не встигали за руками. Я розумів, що це моя перевага.

— Як це вплинуло на вас як на тренера?

Я виніс цю систему в тренерську роботу. 70% уваги — на руки, 30% — на ноги. І ця формула принесла результат: чемпіони Європи, світу, переможці найпрестижніших боїв. 

Але головне не титули, а характер. Я вчу хлопців думати, вчитись, поважати. Бути справжніми чоловіками.

— Були моменти, коли хотілось усе кинути та здатися?

Були. І не раз. Але спорт — це постійна боротьба. Якщо ти здаєшся в залі — зламаєшся й у житті. Я завжди говорю учням: “Твоє тіло може бути втомлене. Але дух — ніколи.” Цей принцип я несу і на ринг, і на передову.

— Ви переїхали в Україну у 2017-му. Що стало причиною?

Це був не план — це був порятунок. Я патріот і моя батьківщина — Дагестан. В росії почалися жорсткі репресії, мене тоді ще не зачепили — я був досить публічним, у спорті.Навколо почали зникати люди, ті що були активними, розумними та вільними. Хтось опинився в тюрмі, хтось — зник безвісти, когось убили. Я не міг більше там залишатись. Я не міг зрадити себе.

Я думав: виїду на пів року-року, поки все не вляжеться. Але все тільки ставало гіршало. Система перетворювалася на монстра. І якщо ти не воюєш за Кремль — тебе вважають зрадником. Якщо маєш свою думку — ворогом. А я не продався. Я не зрадив. І оселився в Україні.

— Як вам тут? Як сприйняли нову країну?

Я закохався в Україну. В народ, у гідність, у відчуття свободи. І коли у 2022-му почалась повномасштабна війна — я не міг залишатись осторонь. Взяв зброю, став добровольцем, я знаю, за що стою, не за політиків, не за гасла, а за правду та справедливість.

— Як спорт допоміг вам на війні?

Спорт — це база всього та в першу чергу дисципліна, фізична витривалість, та ментальна стійкість. Під час виходів, коли 15–20 км вночі в повному спорядженні, виживає не найсильніший — а найпідготовленіший. 

Я найстарший у групі, але завдяки формі і духу тримаюся. Іноді, коли молоді хлопці валяться від втоми, я ще тримаю тепловізор, спостерігаю та прикриваю. Це — сила спорту, і звичайно, сила віри. 

— Як ваші близькі сприйняли рішення піти на фронт?

Я довго приховував це, бо знав, що за мною спостерігають. Моє ім’я — в усіх російських базах. Мене називають зрадником, оголосили ворогом, росія готова дати мені довічне за “держзраду”. Але я не зраджував. Нікого. Я зрадив лише Кремль. А це — честь. Моя родина проходить через жахливі репресії. Я створив їм багато болю, і я це усвідомлюю, але є ціна свободи, і я її плачу.

— Як ставитесь до тих, хто з Дагестану воює за РФ?

Вибач, але я називаю їх не людьми, це слуги Кремля та раби. Ми, дагестанці, не маємо морального права йти вбивати іншу націю в ім’я чужої імперії. Ті, хто це робить — національні зрадники, і вони — мої вороги. Та коли ми повернемося додому, ми будемо очищати наш народ від цього.

— Ви — президент Федерації К-1 в Україні. Як це сталося?

Я побачив хаос, суддівство на турнірах було ганебним. Чемпіонат світу — і по два раунди по хвилині замість нормального формату, економія на суддях, на аренах, на всьому. Я сказав: ні. Ми можемо краще, та почав боротися. І став офіційним представником міжнародної федерації К-1 в Україні. Створив команду, структуру, представництво у кожній області. 

Провели чемпіонати навіть у 2022, 2023, 2024 роках, попри війну. Ми виховуємо не лише чемпіонів, але й людей. Сильних, моральних, гідних.

— Яке майбутнє українського кікбоксингу?

Світле. Україна завжди була сильною у К-1. У 2021-му провели матч з Туреччиною — виграли всі поєдинки. Зараз чекаємо нові бої: турецький супертяж, грузинська легенда — ми готові. І я впевнений, пояси залишаться тут. Наші турніри транслюють у 150 країнах. І весь світ бачить: український спорт — живий, боєздатний, гідний  та незламний.

— І на останок, політика. Вас там чекають?

Політика мене вже наздогнала. Я не хочу бути політиком, але мушу мати позицію. Якщо ти не в політиці — політика в тобі. Я буду корисним там, де можу: у спорті, в суспільстві, серед молоді. Хочу, щоб наші хлопці підписували контракти з найкращими лігами світу, щоб мали майбутнє. Я хочу, щоб світ знав: Україна — це не тільки війна. Це — честь. Це — дух. Це — перемога.

— Ахмад, дякую за силу, за правду, за приклад.

Дякую вам. Україна переможе. І ми всі — разом з нею.

Читайте також: Головна спортивна подія весни: в Бучі пройде турнір К-1 «Незламний»