Вже очевидно, що за рахунок лише українців ми не зможемо підняти економіку - Андрій Гайдуцький

За прогнозами НБУ, у 2024–2025 роках із України виїдуть ще близько 700 тисяч людей. За даними Європейської бізнес-асоціації, навесні 2024 року 74% компаній зазнавали дефіциту кадрів, а в деяких сегментах економіки, наприклад серед водіїв, частка вакансій вже сягає 50%. Чому українці продовжують емігрувати? Чому до війни ми не помічали масштабів еміграції? Скільки іноземних іммігрантів потрібно залучити?

На ці та інші запитання відповів у інтерв'ю експерт у сфері міграційної політики Андрій Гайдуцький. Свого часу Андрій Гайдуцький вивчав найкращий у світі досвід багатьох країн як щодо залучення іноземних мігрантів, так і щодо реалізації програм повернення своїх мігрантів.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

— Андрію Павловичу, за даними НБУ, кількість українців у світі зросте ще на 400 тисяч 2024 року і на 300 тисяч 2025-го. Чому українці продовжують залишати Україну 2024 року?

— Є макрофактори та мікрофактори.

Перший макрофактор — це найвища різниця в оплаті праці в Україні та країнах, куди переїжджають українці. Наприклад, різниця в оплаті праці між Україною та Польщею у 2024 році становить приблизно чотири рази на користь останньої, з Великобританією – сім разів, з Німеччиною – вісім, зі США – 12 разів. Це основний фактор, який продовжує мотивувати людей до виїзду за кордон.

Другий макрофактор — розвинені країни продовжують надавати підтримку новоприбулим українцям. Тобто вони припиняють її тим, хто приїхав два-три роки тому і перенаправляють цю допомогу «новим» українцям. Таким чином, влада цих країн намагається залучити більше нових робочих рук, нових споживачів, нових платників податків. За три роки повномасштабної війни десятки країн навчилися продуктивно залучати українських мігрантів із користю для своєї економіки.

До мікрофакторів я відношу активізацію військових дій в окремих регіонах на сході України, періодичні перебої з електроенергією, що не дає змоги окремим верствам населення повноцінно працювати в країні.

— Прем'єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що головними чинниками, які стримують повернення українців з-за кордону, є безпека, наявність роботи та власного житла.

— Це не головні чинники, адже все це у нас було у мирному 2021 році… Але тоді з України виїхали та не повернулися 660 тисяч українців. За даними Opendatabot, загалом за відносно спокійні 2016–2020 роки також виїхали та не повернулися додатково 700 тисяч українців. Війна або відсутність повної безпеки не є ключовою причиною еміграції, це тільки тригер, який прискорює її. Наявність роботи теж не зупиняє від еміграції — зараз у нас рекордна кількість вакансій, яка перевищує рівень 2021 року. Чому тоді люди їдуть? І тим більше, власне житло не є приводом для них залишатися. Україна входить до топ-5 країн Європи щодо наявності власного житла. Понад 85% домогосподарств мають власне житло.

— Утім, до війни жодна влада не помічала масштабів еміграції, а суспільство про це також майже не говорило.

— Тому що ці масштаби були досить невисокими через неможливість чи небажання людей виїжджати. Після розпаду СРСР та обвалу ВВП в Україні з'явилася величезна пропозиція робочої сили, яка не змогла виїхати за кордон із двох фундаментальних причин, і ця пропозиція десятиліттями закривала попит для роботодавців без необхідності суттєво підвищувати зарплати.

Перша причина полягає в тому, що суспільство вільно не володіє іноземною мовою, і навіть за великого бажання виїхати за кордон інтеграція проходила б дуже тривалий час.

Друга причина - наявність власного житла (більша частина якого безкоштовно дісталася у спадок від СРСР). Саме отримане у спадок «радянське» житло розслабило суспільство та понизило бажання до покращення власного життя. Давайте розглянемо столицю: середня зарплата у Києві у вересні 2024 року, за даними Work.ua, становила 22,5 тисячі гривень (до оподаткування) та 13,2 тисячі гривень (після оподаткування), а середня вартість оренди квартири у місті — близько 15 тисяч гривень на місяць. Очевидно, що якби більшість людей жила в орендованому житлі (як у більшості столиць країн ЄС), вони швидко зрозуміли б необхідність еміграції, тому що на таку зарплату неможливо утримувати сім'ю після оплати оренди. А місто почало б масово наповнюватися іммігрантами, як це відбувається у Берліні, Варшаві чи Празі. Але саме наявність власного житла дає змогу мільйонам українців не відчувати, як мало вони заробляють (адже не потрібно оплачувати оренду житла). Це і знижує їхній апетит до еміграції. Але все змінилося з війною, коли відкрилося вікно можливостей: десятки країн погодилися проінвестувати в інтеграцію мільйонів українців. Зараз ці країни зрозуміли: «Вау, це працює: ми витрачаємось на їхню інтеграцію, але всі ці витрати окупаються економічним зростанням, збільшенням податкових надходжень та підвищенням зайнятості». Наприклад, Міністерство праці та соціальних справ Чехії звітує, що прибуток держбюджету країни завдяки українським біженцям склав 4,4 мільярда чеських крон у першому півріччі 2024 року. Тобто, там уже зібрали більше коштів, ніж витратили на субсидії. У інших країнах аналогічна ситуація.

— Тобто, нам ніхто не віддасть українців після припинення бойових дій?

— Так, країни цьому не сприятимуть.

По-перше , українці потрібні країнам ЄС для вирішення їхньої ключової проблеми — дефіциту робочої сили, що сформувалася через низьку народжуваність, відплив свого населення за кордон, а також зростання частки населення похилого віку. Знову наведу вам дані щодо Чехії: через брак робочої сили недоотриманий дохід чеського бізнесу, за даними PwC, становить понад 230 мільярдів крон, або 4,5% ВВП країни. І така ситуація у більшості країн ЄС. Тому зараз для них українці як манна небесна, яка стабілізує ситуацію на ринку робочої сили. Адже ще є США та Канада, які за три роки залучили понад 800 тисяч українців. Вони, як пилосос, готові поглинути всіх, хто не інтегрується в ЄС, адже умови інтеграції в Америці значно легші.

По-друге , якщо ми говоримо саме про українських біженців, то вони перебувають лише на початку свого міграційного циклу і лише розпочали досягнення своїх цілей: хтось почав навчатися, хтось працювати, а деякі — накопичувати заощадження на майбутній бізнес в Україні. …Аж раптом хтось пропонує сказати біженцям: «Киньте все і повертайтеся». Це суперечить логіці економічного циклу. Це так само, як вагітній на першому триместрі запропонувати: «А давайте ви вже народжуватимете!». Якщо дотримуватися цієї аналогії, то українські біженці перебувають лише у першому триместрі свого міграційного циклу. А весь міграційний цикл триває в середньому 3-15 років і залежить від мети людини.

— Якщо нам не віддадуть українців, то населення продовжуватиме скорочуватися? ООН уже прогнозує, що 2100 року в Україні проживатимуть 15,3 мільйона осіб.

— По-перше, після кожного регресу починається прогрес, і населення України рано чи пізно почне збільшуватися. Але розрахунки ООН я вважаю досить оптимістичними з огляду на нинішні темпи скорочення населення. У середньому за 2011–2021 роки населення України щороку скорочувалося на 1,22% (на 0,52% через смертність та на 0,70% через еміграцію). І якщо ці темпи збережуться, то, за моїми підрахунками, ми вийдемо на цю цифру ще до 2080 року (якщо припустити, що 2024-го в Україні проживає лише близько 30 мільйонів осіб).

Але в наступні десять років на Україну чекає щонайменше два етапи нової еміграційної хвилі. Перший — це припинення військових дій: частина людей виїде за кордон чи до родин, чи на роботу, адже на українських чоловіків у ЄС формується відкладений попит. Другий етап — це вступ України до ЄС, що також вплине на відтік українців, адже різниця в оплаті залишається величезною. Це буде справжній challenge для України. Але це пережили й країни ЄС-10 після розширення 2004 року. Наприклад, за 2004–2007 роки лише з Польщі виїхало понад 2,3 мільйона осіб (6,6% населення), з Румунії — понад 2 мільйони (майже 10%), з Литви — 400 тисяч (12% населення). Тому вони зараз активно залучають іноземців. Ми також маємо розпочати готуватися до такого варіанту розвитку подій.

— При цьому із припиненням бойових дій має розпочатися реалізація так званого Плану Маршалла для України. Хто його здійснюватиме, якщо українці не повертатимуться і продовжуватимуть емігрувати?

- Це ключове питання! Коли План Маршалла вперше почав реалізовуватися в 1948 році, середній вік населення Західної Європи становив близько 30 років. Нині в Україні середній вік 41,2 роки, а понад 30% населення країни – це пенсіонери. Українці є однією із найстаріших націй у світі. З огляду на те, що в Україні зараз проживає близько 30 мільйонів людей, ми на другому місці у світі (після Монако) за співвідношенням пенсіонерів та населення і за цим показником випередили навіть Японію. Тому ви ставите дуже справедливе запитання. Без залучення іноземних мігрантів буде дуже складно реалізувати План Маршалла, адже кошти потрібно освоювати швидко та недорого.

— Ви також згадали про рекордний дефіцит кадрів, що спричинило зростання кількості вакансій в Україні. Чи зменшиться він із припиненням бойових дій чи закінченням війни? І які його наслідки для України?

- Ні, не зменшиться. У Польщі немає війни, і там також проблема знайти персонал. У Чехії теж немає війни, і там рекордна кількість вакансій, що призвело до рекордно низького для ЄС безробіття (2,7%). То чому припинення війни має щось змінити в Україні? Навпаки, припинення бойових дій активізує підприємницький дух українців, і ми матимемо ще більшу кількість вакансій. Але це спричинить чергове сильне зростання зарплати, оскільки влада в Україні не стимулює формування пропозиції робочої сили у відповідь на бізнес-активність. Зростання зарплати в Україні вже вийшло за якісь адекватні рамки, особливо якщо порівняти з темпами збільшення інфляції чи взагалі з рівнем розвитку нашої економіки. За даними Trading Economics, Україна вже на першому антирекордному місці в Європі за темпами зростання зарплати — 22,2% за перше півріччя 2024-го (у річному вимірі). І війна тут ні до чого. Ще до війни в Україні було неадекватне зростання зарплат. За 2019–2021 роки вони збільшились в Україні на 58,1%. При цьому у Польщі — лише на 22%, у Німеччині — лише на 12%. Це результат нестачі пропозиції робочої сили за адекватні гроші, тому бізнес змушений такими темпами збільшувати зарплати. Куди ми рухаємось з подібними темпами їхнього підвищення? Україна зараз втрачає важливу складову своєї економічної привабливості — недорогу робочу силу. Який інвестор прийде у країну, якщо бачить такі цифри? Навпаки, українські інвестори будуть змушені переїжджати до інших країн, щоб забезпечити рентабельність для свого бізнесу. Адже неможливо все автоматизувати.

— Як влада може формувати пропозицію робочої сили, аби хоч якось зменшити темпи зростання зарплати?

— В умовах низьких показників народжуваності пропозиція робочої сили формується шляхом повернення своїх мігрантів або шляхом залучення іноземних. Але повернення своїх, тобто українських, мігрантів це дуже дорого. Вважається, що мігрант готовий повернутися, якщо рівень оплати праці на Батьківщині не більше ніж у два рази нижчий, ніж у країні його працевлаштування (адже йому не потрібно платити за оренду житла та інше). Але зараз в Україні зарплати вчетверо нижчі, ніж у Польщі (а не вдвічі)... Тому, щоб повернути українця з Польщі, потрібно вдвічі підняти його зарплату в Україні, а щоб повернути українця з Німеччини, треба збільшити таку зарплату в чотири рази... Але якому роботодавцю в Україні стає цікавим такий працівник? Тому в Європі практично немає програм для повернення своїх мігрантів, адже це дуже дорого! Такі програми точкові та спрямовані на повернення вузького сегменту кваліфікованих спеціалістів, а не масових груп населення. Тому у Польщі практично немає програм повернення польських мігрантів, а в Німеччині – повернення німецьких мігрантів. Тому що це безглуздо. Польща може значно швидше та дешевше залучити українців, а Німеччина — поляків.

— Тобто завдяки українським мігрантам ми не зможемо наситити ринок робочою силою?

- Ні. У сьогоднішніх реаліях це можливе лише за рахунок залучення іноземної робочої сили. Необхідно суттєво спростити бюрократичні та дозвільні процедури для роботодавців, адже саме вони залучатимуть іноземців, намагаючись заповнити вакансії, які порожніми місяцями. Головне — працевлаштування іноземців має розпочинатися паралельно з їхнім прибуттям до України. А сьогодні, щоб привезти навіть «безвізового» молдаванина в Україну офіційно на роботу, роботодавець змушений витратити до 20–30 днів, адже весь дозвільний процес працевлаштування необхідно пройти, поки майбутній працівник перебуває в Молдові. Якщо ми говоримо про візові країни, то терміни можуть розтягнутися ще на додаткові два місяці. Це неприпустимо в епоху такого дефіциту робочої сили в Україні, а також у період, коли наші конкуренти, наприклад, поляки, можуть «хантити» іноземців за один-два дні. Ми, віддаючи їм українців, просто не встигаємо поповнювати нашу економіку робочою силою. За даними Statista, у Польщі вже понад 81% усіх компаній мають у штаті іноземця, переважно українця. У Польщі це вже аксіома — якщо в тебе в штаті немає працівника-іноземця, твій товар чи послуга не є конкурентними. В Україні менш 2% компаній мають іноземця серед свого персоналу. Чим менше ми залучаємо іноземних мігрантів, тим менш конкурентоспроможними є українські компанії, а отже, і товари та послуги, вироблені в Україні.

— Отже, якщо не спростити залучення іноземців, то український бізнес розпочне свою релокацію за кордон, щоби залишатися конкурентоспроможним?

- Так. По-перше , розпочнеться релокація українських кадрів за кордон, по-друге , розпочнеться релокація українського капіталу, тобто виведення інвестицій за кордон, по-третє, і це найголовніше, розпочнеться релокація проектів за кордон, особливо в ІТ-сфері. Наприклад, українська IT-компанія Ciklum відкрила офіс в Індії на понад 400 осіб, тому що середня річна зарплата програміста в Індії становить 8,4 тисяч доларів США, а в Україні — 27 тисяч доларів. Якби в Україні було спрощено систему залучення іноземців, Ciklum створила б половину з цих робочих місць в Україні, залучаючи індусів чи пакистанців. І таких компаній, які змушені відкривати закордонні офіси, насправді вже тисячі. Через недалекоглядність влади бюджет не отримує податки із зарплати робочих місць, які могли б бути створені в Україні, а бізнес не отримує споживчого попиту, який могли б сформувати ці люди всередині країни.

— Чи є економічний показник, який чітко показує, що нам необхідно активізуватися в залученні іммігрантів?

- Так. Це різниця між зарплатою, яку хоче отримати потенційний працівник, та сумою, яку готовий платити роботодавець. Наприклад, за даними Robota.ua, у січні 2024 року українець був готовий працювати за 22,7 тисяч гривень, а роботодавець був готовий платити лише 19,7 тисяч гривень. Але за два роки ця різниця (3 тисячі гривень) зросла майже вдесятеро. Ще у січні 2022 року ця різниця становила лише 445 гривень. Це вказує на те, що в нинішніх реаліях дедалі менше роботодавців готові наймати українців за гроші, за які останні готові працювати. І ця різниця, так звана міграційна премія, продовжить збільшуватись, якщо не лібералізувати ринок для доступу іноземної робочої сили.

— Скільки іноземців потрібно щороку залучати?

— Потреба додаткової кількості людей вимірюється через два баланси: демографічний (різниця між народженими та померлими) та міграційний (різниця між тими, хто емігрував та іммігрував). В Україні обидва баланси негативні, що негативно впливає на ринок робочої сили, споживчий попит, народжуваність та інше. Наприклад, у 2021 році, щоб вирівняти ці баланси та забезпечити економіку людьми, треба було залучити до України 1,1 мільйона іноземців, а за фактом залучили лише близько 80 тисяч людей.

— Чимало. Суспільство до цього навряд чи готове. Як владі та бізнесу «продати» суспільству ідею про необхідність залучення іноземців?

— Головна вигода полягає в тому, що українці матимуть змогу продовжувати користуватися багатьма суспільними благами безкоштовно або дешево. Найкращий приклад тут – це користування громадським транспортом. На сьогоднішній день через старіння та еміграцію населення понад 50% його користувачів — це пільговики. І якщо влада хоче, щоб українці й надалі безкоштовно ним користувалися, необхідно залучити більше іноземців, адже хтось має компенсувати їхнє безкоштовне пересування містом, інакше транспорт припинить надавати послуги. Це також стосується і ветеранів, мільйони яких мають право на безкоштовні ліки, санаторне лікування, 75-відсоткову знижку на послуги ЖКГ, додаткову відпустку… хтось це все-таки має сплатити! Тому уряди багатьох країн активно залучають мільйони іноземців, щоб за рахунок податків із них утримувати корінне населення, зокрема пільговиків. Так, в ОАЕ, Катарі, Монако, Люксембурзі, Швейцарії місцеве населення має значні знижки або блага від влади, але вся компенсація за такі блага лягає на плечі іноземців, які працюють у країні. Якщо ми хочемо збудувати багате суспільство, яке користується благами від держави, необхідно, щоб хтось ці блага сплатив. Вже очевидно, що за рахунок лише українців ми не зможемо підняти економіку України. Темпи зростання ВВП постійно зменшуватимуться. Це неможливо, зокрема, з таких причин. По-перше , через таку високу частку пенсіонерів у структурі населення (приблизно 34%), високу частку ветеранів та членів їхніх сімей (за даними Мінветеранів, їх кількість зросте до 5 мільйонів, що становитиме приблизно 17% населення) тощо. По-друге , через низькі обсяги внутрішніх ресурсів, одним з яких традиційно виступають банківські депозити. У розрахунку на одну людину українці тримають у банках лише близько однієї тисячі доларів США. Тому нам банально потрібно почати залучати людей з грошима, які почнуть витрачати їх в Україні та створювати споживчий ефект на товари та послуги, що вироблені в країні.

— Якими мають бути такі дії влади?

— Лібералізація ринку праці з метою спростити залучення іноземців роботодавцями. Цей крок також відповідає і нещодавно схваленій урядом Стратегії демографічного розвитку України до 2040 року. Треба стимулювати залучення не лише «синіх комірців» на заводи та фабрики, а також іноземних студентів та підприємців, які створюватимуть нові робочі місця. Про це я докладніше розповідав у попередньому інтерв'ю.

— Яких найбільших ризиків на нас чекають у разі залучення іноземців?

— Найбільший ризик — це прояви расизму, що гальмуватиме інтеграцію іноземців до українського суспільства. На жаль, суспільство до цього не готове. Іноземці зіткнуться з етнічним, культурним, професійним приниженням, як свого часу з цим зіткнулися українські мігранти, яких досі принизливо називають заробітчанами. Але ми не маємо часу, щоб спочатку підготувати суспільство, а потім їх запрошувати. З урахуванням темпів скорочення населення та дефіциту робочих рук все необхідно робити паралельно, як то кажуть, із коліс. Тема расизму набуватиме особливого значення та потребуватиме обговорення у суспільстві з метою захистити інтереси всіх сторін (населення, іноземців, роботодавців) задля розвитку економіки України.