Від неореалізму до садизму: згадуємо П'єра Паоло Пазоліні

У принципі, якби Пазоліні був голлівудським кінорежисером, він мав би шанс зібрати сьогодні навколо себе друзів і родичів, як зробив у свої 103 роки Кірк "Спартак" Дуглас. Та ось тільки зроблений був італійський кінорежисер зовсім з іншого тіста - він не зображував із себе трагічного маргінального героя, а був ним насправді.

Не зображував із себе Пазоліні, на відміну від багатьох європейських кінорежисерів усіх часів, і рафінованого інтелектуалу – він їм знову ж таки був. Він не лише знімав фільми, а й писав романи та вірші, які зараз входять до італійської шкільної програми. Теоретичні статті Пазоліні про літературу та кіно написані не «взагалі», як у наш час загальної вищої освіти вміють усі, а на «технологічні» теми – наприклад, як вишиковували кадр та організовували рух камери на зйомках ті чи інші знамениті режисери.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Теоретик, що буває вкрай рідко, поєднувався в ньому з одним із найкращих в історії кіно практиком. Перший фільм Пазоліні «Аккатоне» про життя мешканців римських нетрів, знятий ним у 1961-му році в дусі неореалізму за своїм же романом, можна назвати вершиною цього видатного кінематографічного спрямування.

Пазоліні взагалі був фахівцем з життя римських соціальних низів – наприклад, він написав для Фелліні у його «Ночах Кабірії» та «Солодкого життя» сцени, для яких треба було знати специфічну мову та манеру поведінки римських повій. Адже Фелліні у цьому питанні був чистим теоретиком, на відміну від «практика» Пазоліні, який через свою маргінальну для того часу гомосексуальну орієнтацію змушений був користуватися послугами платних вуличних партнерів – що врешті-решт і стало причиною (принаймні в офіційній версії) його загибелі.

Перейшовши від неореалізму «Аккатоне» і «Мами Роми» до політичної сатири (між цими етапами було ще «Євангеліє від Матвія», у якому Христос став революціонером, а також екранізації давньогрецьких трагедій), Пазоліні викликав своєю антибуржуазністю скандал за скандалом. Особливо - у його рідній країні, де італійці, які за кілька років піднялися зі злиднів до ситого життя, не вважали це недоліком.

Потім Пазоліні, якщо скористатися футбольним формулюванням (він любив вже дорослим грати у вуличний футбол), перейшов у нападі на інший фланг і зняв екранізації збірок оповідань часів італійського та англійського відродження – «Декамерон», «Кентерберійські оповідання» та «Квітка тисячі та однієї ночі».

Іноді про ці фільми пишуть як про естетство, але якщо взяти, наприклад, "Декамерон", то це вже перша сходинка до "Содому". Массовка, набрана з виродків, у яких Пазоліні маніакально демонструє беззубий рот (швидше за все, саме так і виглядали рядові люди в Середні віки та часи Відродження, але це суті не змінює), обшарпані кам'яні стіни всередині будинків, жратва (саме жратва, а не їжа, фільм.

При цьому, найімовірніше, це адекватне відображення тих часів - адже Пазоліні був, як уже було сказано вище, інтелектуалом, тобто знавцем історії.

А досконале знання ним сучасних йому римських нетрів 50-60-х років - тому, що саме там він шукав собі партнера. І, як можна припустити, звідси і його симпатія до жебраків жителів околиць Великого міста, життя яких він хоч-не-хоч вивчив досконало. Адже Пазоліні, навіть ставши знаменитим режисером і багатою людиною, залишався через свою сексуальну орієнтацію ізгоєм. Тому його так хвилювало життя інших ізгоїв, які стали такими через злидні. Звідси і критика буржуазного ладу в цілому, і така увага в його фільмах до фрейдизму та психоаналізу (той самий «Цар Едіп»).

(Все це є в самому пізньому, скандальному і спірному пізньому фільмі Пазоліні "Сало, або 120 днів Содома" за романом маркіза де Сада, стрічці настільки провокаційною і болючою (в усіх відношеннях), що писати про неї не хочеться - тим більше, що до нас про неї написано сотню, якщо не написано сотні. режисера, але є інші точки зору).

Вона ж його, ця орієнтація, і вбила 1975 року, коли йому було всього 53 роки. "Найнявши" для сексу 17-річного Джузеппе Пелозі, Пазоліні пізно ввечері відвіз його в безлюдне місце, де і знайшов свою смерть. Його тіло, яке знайшли наступного ранку, було понівечене побоями настільки, що було ясно, що вбивця (або вбивці) діяли в стані афекту. Злочин так і залишився нерозкритим (спочатку в ньому зізнався сам Пелозі, проте потім відмовився від своїх слів).

Тому до нього досі повертаються кінематографісти – у 2014-му та 2016-му роках було знято два художні фільми про останні дні режисера, найгучнішим з яких став «Пазоліні» майже такого ж знаменитого та скандального Абеля Феррари. Пазоліні в ньому грав Віллем Дефо, зовні на нього дуже схожий, та ще й з репутацією актора, який знявся в ті роки у двох, знову ж таки, найскандальніших фільмах – «Антихристі» та «Німфоманці».

Тож до віку Кірка Дугласа Пазоліні дожити ніяк не міг – не той характер і не та доля.

Фото: Вікіпедія