У Тернополі увічнили пам'ять праведниці, яка врятувала 13 євреїв в роки війни

44% населення становили євреї в Тарнополе (нині — Тернополі) перед Другою світовою війною, — пише Максим Суханов на сайті «Хадашот». Німці увійшли в город 2 липня 1941-го. За цим послідували погроми, у яких було вбито кілька тисяч євреїв, а два місяці потому нова влада розпорядилася створити гето. 

Водночас українську молодь відправляли на примусові роботи до Німеччини. Все це відбувалося на очах української сім'ї Саїк — у їх будинку німці відкрили Arbeitsamt — біржу праці. Глава сім'ї Онуфрій добре володів німецькою, тому був прийнятий на роботу в цю контору.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

За півтора року в результаті «акцій» і депортацій до таборів смерті більшість мешканців гетто були знищені. А 20 червня 1943 нацисти приступили до ліквідації самого гетто й тих небагатьох, хто вижили. Саме тоді знайомий Онуфрія — Михайло Гінзберг — попросив сховати його родину. «Тато спочатку не погоджувався, оскільки поруч була німецька установа, він боявся за нас (дітей)», — згадувала про це дочка Онуфрія Ірина, якій тоді було 11 років.

І все-таки шість членів сім'ї Гінзберг і семеро їхніх знайомих знайшли прихисток і безпечний притулок в цьому будинку. Як згадувала Ірина, яка відійшла влітку цього року, їжу доводилося готувати ледь не відрами.

Щоб приховати присутність своїх єврейських «гостей», Онуфрій спорудив бутафорську стіну посеред коридору, який вів в укриття, і обладнав в утвореному просторі свинарник. Це дозволило приносити євреям їжу під приводом годування свиней. Іра активно допомагала своїм батькам — разом з матір'ю готувала їжу, тягала воду, виносила нечистоти і т.д.

«Коли приходили сусідські діти грати, мій восьмирічний брат говорив, що ми нікуди не підемо, тому що немає часу, — розповідала в одному з інтерв'ю пані Ірина. — Ми були дорослими дітьми — знали, що нікому не можна нічого говорити, хоча батьки нас не попереджали».

Зрозуміло, що коли продукти закуповувалися в кількостях, які набагато перевищують потреби однієї сім'ї, чуток було не уникнути. Тому з часом Саїки почали менше купувати, зате завели свиней, домашню птицю і тримали до 150 кроликів.

Проте одного разу до будинку навідалися німецькі жандарми з двома українськими поліцаями. Жінки були в будинку, готували їжу. У двір разом з главою сім'ї вийшов директор біржі праці і вліпив жандармові ляпаса, заявивши, що цей візит його ображає, мовляв, він тут начальник і ніяких євреїв в будинку немає. Візитери вибачилися і поспішно ретирувалися. Як вважала Ірина Саїк (Максимів), чиновник здогадувався про євреїв, але нікого не видав.

У березні 1944-го року, коли почалася битва за Тарнополь, німці евакуювали багатьох городян, і 13 євреїв на кілька тижнів залишилися у своєму укритті практично без їжі. Перший час вони їли картоплю, якої вдалося запастися, а потім шкірку від цієї картоплі. 14 квітня вони вийшли зі сховку, де прожили дев'ять місяців.

Будинок Гінзберга виявився одним з небагатьох уцілілих в окрузі — тут ті, хто врятувалися, жили близько року, після чого поїхали в Польщу, а звідти — до Канади і США. Вони втратили зв'язок з родиною Саїків майже на сорок років — лише в 1988-му Гінзберг з дружиною і дочками приїхав до Тернополя і розшукав дітей Онуфрія та Ганни Саїк. 27 квітня 1992 року «Яд Вашем» удостоїв подружжя Саїків звання Праведників народів світу, а 6 травня 2007 року його було присвоєно і їх дочки Ірини.

Ірина після війни здобула освіту, працювала радіооператором, народила двох дочок. Історія її родини стала відома завдяки документальному фільму «Назви своє ім'я по буквах», продюсером якого виступив Стівен Спілберг. В останні роки вона ділилася спогадами про довоєнний Тарнополь, на основі яких краєзнавець Тарас Циклиняк видав книгу «Дитинство Ірусі Саїк».

Ірина Онуфріївна пішла з життя 24 липня цього року, а нещодавно на стіні її будинку з ініціативи Циклиняка була урочисто відкрита меморіальна дошка.

На ілюстрації: меморіальна дошка Ірині Саїк. Фото: Тарас Циклиняк