Ціна перемоги. Навіщо майя приносили в жертву своїх «волейболістів»

Понад півтори тисячі стародавніх індіанських стадіонів розкидані сьогодні на величезній території Мезоамерики — від Нікарагуа на півдні до штату Аризона на півночі. Гра у м'яч — унікальний феномен доколумбової цивілізації, що зберігся у трансформованому вигляді до наших днів. Проте командний вид спорту, який мав ритуальний характер, до сих пір викликає питання істориків.

Перш за все, складно достовірно судити про правила гри. Судячи з джерел, тлачтлі віддалено нагадувала сучасний волейбол, де головна мета — утримати м'яч у грі. При цьому у класичній версії гри торкатися м'яча можна було лише тулубом, а не руками чи ногами. Втім, тлачтлі має безліч варіацій, що додає головного болю історикам — є відомості, що в різних регіонах м'яч дозволялося відбивати руками, ракетками, битами і т.д.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Не менш запитань викликає м'яч, який використовували в грі. Ясно лише, що він був досить важким — навіть у сучасному варіанті тлачтлі під назвою улама, на гравців боляче дивитися через величезні синці. Ґрунтуючись на археологічних свідоцтвах, вчені прийшли до висновку, що стародавні м'ячі діаметром нагадували сучасні волейбольні та важили приблизно 4 кг. Недарма, іспанський середньовічний літописець свідчить, що травми від удару м'яча були настільки серйозні, що іноді закінчувалися операціями, а потрапляння в голову або живіт, як підкреслює інше джерело, могло спричинити летальний результат.

Програвала команда, з чиєї вини м'яч вилітав за межі поля, очки віднімалися також у гравців, які торкнулися суперника або вдарили по м'ячу двічі.

У пізній період цивілізації майя на деяких стадіонах з'явилися кам'яні кільця, що нагадували перевернуті баскетбольні — одного попадання в таке кільце було достатньо для перемоги. Що траплялося вкрай рідко — кільця висіли дуже високо, наприклад, в Чічен-Іца (на півострові Юкатан в Мексиці) — на висоті 6 метрів. До того ж, як підкреслює експерт з Копенгагенського університету Крістоф Хельмке, на переважній більшості майданчиків для гри в тлачтлі кілець не було.

Найстаріший з відомих стадіонів знаходиться в Пасо делла Амада і датується близько 1400 до н.е. Найбільша з подібних споруд — у вже згаданому Чічен-Іца з величезним полем — 96,5 м на 30 м, Аналогічний же майданчик в Тикале займає всього 16 м на 5 м. Покриття поля — як правило, з вапняку, було жорстким, що поряд з важким м'ячем, перетворювало гру на досить травматичну. Для всіх стадіонів були характерні похилі тераси, від яких відскакував м'яч, що потрапляв за межі поля.

Зрозуміло, «чемпіонати» по тлачтлі виходили за рамки спортивних змагань. В іграх іноді брали участь члени королівської сім'ї, а гравці в уяві співвітчизників немов вступали в протистояння з богами. Найбільш запеклі дискусії точаться навколо можливих жертвоприношень в залежності від результатів матчу. Відомі фрески на стінах стадіонів, що зображують цей кривавий ритуал, наприклад, в Ель-тахіни і Чічен-Іца. Обезголовлення гравців — один з сюжетів древнього індіанського епосу «Пополь-Вух», де божества підземного світу хитрістю перемагають своїх земних суперників у грі в м'яч, а потім страчують їх. Ідея про жертвоприношення тих, хто програв, міцно утвердилася в народній свідомості.

З іншого боку, деякі стверджують, що саме капітана команди-переможця як найбільш гідного, приносили в жертву богам — це вважалося особливою честю.

Так чи інакше, археологи не виявили поховань, що пов'язані з цією грою, що дозволяє припустити, що жертвопринесення були вкрай рідкісні. Після гри іноді могли стратити полоненого, — визнає Крістоф Хельмке, — але ця жертва не була невід'ємною частиною гри, людину все одно б стратили.

Відкривши для себе Новий Світ, іспанці вперше побачили гру в м'яч і були настільки вражені, що доставили Карлу V цілу команду гравців, щоб продемонструвати тлачтлі. Правда, незабаром «індіанський волейбол» був заборонений через асоціації з людськими жертвопринесеннями і язичницькими культами. Лише в нашу, постмодерністську епоху, один із варіантів тлачтлі — улама — був відроджений в Мексиці, де навіть проходять чемпіонати за цією грою. Кажуть, на цей раз обходиться без жертвопринесень ...

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: «Гра в м'яч», фреска VII століття н.е. Dallas Museum of Art