Сьогодні - річниця нерозкритого вбивства видатного італійського кінорежисера П'єра Паоло Пазоліні

На відміну від багатьох європейських кінорежисерів усіх часів, італієць П'єр Паоло Пазоліні не зображував з себе рафінованого інтелектуала – він ним був. Він не лише знімав фільми, а й писав романи та вірші, які зараз входять до шкільної програми. Теоретичні статті Пазоліні про літературу та кіно написані не «взагалі», як у наш час загальної вищої освіти вміють усі, а на «технологічні» теми – наприклад, як будували кадр та керували рухом камери на зйомках ті чи інші знамениті режисери.

Теоретик, що буває вкрай рідко, поєднувався в ньому з одним із найкращих в історії кіно практиків. Перший фільм Пазоліні «Аккатоне» про життя мешканців римських нетрів, знятий ним у 1961-му році в дусі неореалізму за своїм же романом, можна назвати вершиною цього великого кінематографічного спрямування. Пазоліні взагалі був фахівцем з життя римських соціальних низів – наприклад, він написав для Фелліні у його «Ночах Кабірії» та «Солодкого життя» сцени, для яких треба було знати специфічну мову та манеру поведінки римських повій. Адже Фелліні в цьому питанні був чистим теоретиком, на відміну від «практика» Пазоліні, який через свою маргінальну для того часу гомосексуальну орієнтацію змушений був користуватися послугами платних партнерів – що в результаті і стало причиною (принаймні в офіційній версії) його загибелі.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Перейшовши від неореалізму «Аккатоне» і «Мами Роми» до політичної сатири (між цими етапами було ще «Євангеліє від Матвія», у якому Христос став революціонером, а також екранізації давньогрецьких трагедій), Пазоліні викликав своєю антибуржуазністю скандал за скандалом. Особливо - у його рідній країні, де італійці, які за кілька років піднялися зі злиднів до ситого життя, не вважали це недоліком.

Потім Пазоліні, якщо скористатися футбольним формулюванням (він любив вже дорослим грати у вуличний футбол), перейшов у нападі на інший фланг, від політичної сатири до чистого естетства, і зняв екранізації збірок оповідань часів італійського та англійського відродження – «Декамерон», «Кентерберійські оповідання» » та «Квітка тисячі та однієї ночі». Однак і тут спрацював фол – звинувачення у спекуляції еротизмом, хоча насправді це було просто милування оголеним тілом, жіночим навіть більше ніж чоловічим.

Тим не менш, у реальному житті Пазоліні був гомосексуалістом, звідки й досконале знання ним римських нетрів 50-60-х років, де він шукав собі партнера. І, як можна припустити, звідси і його симпатія до жебраків жителів околиць Великого міста, життя яких він хоч-не-хоч вивчив досконало. Адже Пазоліні, навіть коли він став знаменитим режисером і багатою людиною, залишався через свою сексуальну орієнтацію ізгоєм. Тому його так хвилювало життя інших ізгоїв, які стали такими через злидні. Звідси і критика буржуазного ладу в цілому, і така увага в його фільмах до фрейдизму та психоаналізу (той самий «Цар Едіп»).

Вона ж його, ця орієнтація, і вбила 1975-го року, коли йому було лише 53 роки. «Знявши» чергового хлопчика, 17-річного Джузеппе Пелозі, Пазоліні пізно ввечері відвіз його в безлюдне місце, де знайшов свою смерть. Його тіло, яке знайшли наступного ранку, було понівечене побоями настільки, що було ясно, що вбивця (або вбивці) діяли в стані афекту. Злочин так і залишився нерозкритим (спочатку з ним зізнався сам Пелозі, проте потім відмовився від своїх слів), і з цього приводу існує багато теорій, від політичних до побутових.

Тому до нього досі повертаються кінематографісти – у 2014-му та 2016-му роках було знято два художні фільми про останні дні режисера, найгучнішим з яких став «Пазоліні» майже настільки ж знаменитого та скандального Абеля Феррари. Пазоліні в ньому грав Уіллем Дефо, зовні на нього дуже схожий, та ще й з репутацією актора, який знявся в ті роки у двох, знову ж таки, найскандальніших фільмах – «Антихристі» та «Німфоманці». Як то кажуть, подібне притягує подібне.

Фото: Pinterest