Сьогодні - 110 років від дня народження класика світового кіно Мікеланджело Антоніоні: 5 його найкращих фільмів

Видатних режисерів в історії кіно було чимало. А от тих, хто зробив у ньому революцію, можна перерахувати на пальцях (у буквальному значенні цього слова і при цьому однієї руки цілком вистачить). Мікеланджело Антоніоні, безперечно - один із них. При цьому, як і в будь-якій іншій революції, досвід чотирьох фільмів його геніальної тетралогії ("Пригода", "Ніч", "Затемнення" та "Червона пустеля") можна в якійсь його частині застосувати, але не можна повторити. Антоніоні і сам відчув вичерпаність свого відкриття і перейшов після "Червоної пустелі" до традиційніших форм кінематографа.

Не будемо переказувати зміст п'яти його кращих фільмів, оскільки, по-перше, глядач зобов'язаний сам їх побачити, а, по-друге, якщо говорити про перші три з них, то там, говорячи повсякденною мовою, нічого не відбувається (в чим і було головне відкриття італійського кінорежисера). Але таке формулювання - не наївність недосвідченого кіноглядача.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

У них справді нічого не відбувається. Класична драматургія будується на зав'язці, кульмінації та розв'язці. Пройшла розв'язка – і закінчилася історія. Насправді в нашому житті зазвичай теж вистачає таких історій з зав'язкою, кульмінацією та розв'язкою - історій кохання, кар'єри, та чого завгодно. Але вся річ у тому, що між реальністю та мистецтвом є тут, що називається, одна велика різниця.

Життя не складається з однієї історії або безперервного ланцюга історій, що чіпляються один за одного, як у цьому ланцюгу одна ланка за іншу. Насправді ці історії, під час яких життя набуває контурів, як нині модно говорити, нарратива, відстоять одна від одної в часі - і проміжки (прогалини) між ними можуть тривати дні, тижні, місяці, роки.

Антоніоні в "Ночі" та "Затемнії" першим у кіно бере матеріалом оповідання якраз ці самі проміжки (прогалини), причому вони з'являються ніби з нічого і закінчуються нічим (ми нічого не знаємо про те, що відбувалося з героями фільму до початку дії і не здогадуємося, що з ними відбуватиметься після напису на екрані "кінець").

Тут навіть не можна сказати, хоч образ проситься. що цей проміжок (прогалина) як би носить у собі зачатки чогось нового і в цей момент герої як би обережно прислухаються до себе і, щоб не злякати щось, що народжується, не роблять різких рухів. Ось це була б цілком традиційна, хоч і видозмінена, драматургія. Але цього нема.

Насправді в "Ночі" та "Затемненні" дійсно нічого не відбувається, На екрані - порожнеча, таке собі дзенське Ніщо, ляск однієї руки. І ось це і зачіпає, оскільки в реальному житті порожнеч (прогалин) між історіями зазвичай більше, ніж самих історій. І Антоніоні був першим, хто це показав.

Ця революція змісту призвела до революції у роботі з акторами. Він їх, принаймні під час роботи над тетралогією, що називається, ні в грош не ставив, хоч і знімав таких зірок як, наприклад, Марчелло Мастроянії в "Ночі" та Алена Делона в "Затемненні". (Моніка Вітті була, скажімо так, його "особистою зіркою" – до речі, проживши разом кілька років, вони так офіційно і не одружилися). Наприклад, за словами Вітті, він ніколи не пояснював їй суть ролі, а просто говорив, яке почуття вона має зараз зобразити.

Тут цікава ще одна деталь – Вітті після постійно говорила журналістам, що вона зовсім не схожа у житті на своїх самотніх героїнь у фільмах Антоніоні. (Та й сам режисер якось сказав, що його фільми – "плід мого інтелектуального, а не емоційного досвіду").

Коли Антоніоні попросили пояснити суть його роботи з акторами теоретично, він сказав студентам італійського кіноцентру, куди його запросили як почесного гостя, що "актор не повинен мислити, актор має існувати". І розвинув цю думку в одній зі своїх статей: "Коли актор розумний, його бажання бути добрим актором потроюється. Він хоче створити складний образ, врахувати найменші відтінки і тим самим влазить не в свою справу".

З Монікою Вітті ця ситуація, коли вони вже жили разом, набувала комічного відтінку. Як говорив Антоніоні: "Моніка Вітті - дуже серйозна актриса. Вони прийшла з Академії (мається на увазі - театральної) і тому відрізняється високим професіоналізмом. І тим не менш у нас часто виникали розбіжності, і я був змушений благати її не втручатися в мої справи". Враховуючи деспотичний характер Антоніоні на знімальному майданчику, залишається тільки здогадуватись, що в даному контексті означає слово "благати".

Проте вже у "Червоній пустелі" відчувається вичерпаність методу. (До речі, вся тетралогія укладається у чотири роки від "Пригоди" (1960) до "Червоної пустелі (1964), між якими були "Ніч" (1961) і "Затемнення" (1962). Знаменитий польський театральний режисер Єжи Гротовський у такій ситуації прийняв радикальне рішення - театр без глядача. В кіно таке неможливо, та й такого завдання Антоніоні перед собою не ставив, так що просто перейшов до більш традиційних форм.

І теми вже стали інші. "Блоу ап" - про те, що у реальних подіях може бути "подвійне дно", до якого ще потрібно докопатися, але яке ми найчастіше так і не бачимо. "Професія: репортер" - про те, що рішення приміряти на себе чуже життя може призвести до несподіваного результату. "Забриски пойнт", хоча в ньому є суто формальні "антоніоніївські" прийоми - зовсім традиційний фільм, що пояснюється тим, що Антоніоні знімав його в США на американські гроші.

Помер він у віці 94 років, а Моніка Вітті (між ними була різниця у віці 18 років) – у 90. Тож він і тут її навчив: у даному випадку – жити довго.

Фото: Pinterest