Що в імені тобі моєму? Коли і чому Україна стала Україною

Відносно походження топоніма «Україна» існує дві версії, пише Микола Відіон на сайті «Кореспондент». Згідно з першою, це просто окраїна, порубіжжя, згідно з другою — країна.

Широко використовувалися й інші варіанти назви цієї території — наприклад, «Русь». Іноді назви «Русь» і «Україна» територіально збігалися на території Середньої Наддніпрянщині (особливо у XVI — XVII ст.), маючи спільний осередок у Києві. Це породило термін «Україна-Русь», що вживався в кінці XIX — початку ХХ ст. і розмежовував Русь і Росію.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

До ХХ століття «Україна» не була офіційною назвою будь-якої території — за винятком Слобідсько-Української губернії з центром в Харкові (існувала в 1765 — 1780 і в 1797 — 1835 рр.). Проте саме ця назва виграла своєрідне історичне змагання, і сьогодні тільки вона охоплює всю територію сучасної України.

«Оукраина» вперше згадується в Київському літописі 1187 року, а потім — в Галицько-Волинському літописі і позначає, за однією з версій, прикордонні території Руських князівств, а за іншою - територію, до якої входили землі Київського та Переяславського князівств - вотчин Великого київського князя, які як би й були власне Оукраїною, Україною, Вкраїною, Країною як писали літописці, - тобто Країною. Інші князівства Русі чи більш віддалені князівства-колонії Залісся, будучи з Києвом у стосунках адміністративної підлеглості та сплачуючи йому регулярну данину, тим не менше, Руссю (а отже й країною) не вважалися, про що в літописах збереглося багато прямих та опосередкованих свідоцтв. Наприклад, князі заліських князівств, збираючись до Києва, так прямо й повідомляли один одного у посланнях: мовляв, їду на Русь. Або: тоді-то повернувся з Русі.

У XV — першій половині XVI століття за часів Великого князівства Литовського, в його офіційній «руській мові» «українами» називалися прикордонні землі, а місцевих жителів називали “українниками” або “українними людьми». Водночас поняття «Україна» могло охоплювати і південь держави в цілому. Так, в листі від 1500 року до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський називає «нашими українами» Київські, Волинські та Подільські землі, а привілей 1539 року на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто, доволі далеко від кордону) мотивується корисністю таких замків «на Україні».

У Польщі до Люблінської унії 1569 року слово «Україна» не вживали. Однак після унії воно входить в ужиток завдяки канцеляристам з колишніх литовських земель. У 1580 році в універсалі короля Стефана Баторія читаємо: «Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». Отже «Україною» тут вважаються всі руські володіння польської корони, причому не тільки нові, але й старі — Руське (з центром у Львові) та Підляське воєводства. У поемі 1585 року Київщина названа «Наддніпрянською Україною».

У Пересопницькому Євангелії 1556 — 1661 років, на думку деяких істориків, «Україна» вперше у джерелі вживається у сенсі «країни».

У 1621 році «українними воєводствами», які постраждали від татар, вважаються Київське, Брацлавське, Волинське, Подільське та Руське. Одночасно велика Україна розпадалася на багато окремих «україн»: брацлавську, київську, придніпровську, задніпровську і ін.

В середині XVII століття одночасно з поширенням козацтва на територію Київщини і Брацлавщини, а вже тим більше під час повстання Хмельницького це слово означає вже не пограниччя, а володіння Війська Запорозького, проте «Україна» не була офіційною назвою. Її землі охоплювали територію Київського, Брацлавського (Східне Поділля) і Чернігівського воєводств. У 1685 році в документах посольства гетьмана Івана Самойловича говориться: «В тех трех воеводствах и Украйна вся, и Войско Запорожское заключается». Одночасно козацька територія (Україна) сприймається як синонім Князівства Руського або Русі. Вислів «вся Україна» міг означати і «вся Русь».

Гетьман Виговський заявляв про своє бажання стати «Великим князем України та сусідніх областей». Але в Гадяцькому договорі 1658 року Виговський все ж титулується як «гетьман військ руських». Соратник Мазепи Пилип Орлик вимагав, щоб «руський народ скинув московське ярмо і був вільний».

Назва «Україна» зустрічається в численних актах, документах і листуванні гетьманів Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи, Орлика та ін. У другій половині XVII ст. назва поширилася і на Закарпатті — Мукачівська Україна («Munkacsiensis Ukraina»). Після Андрусівського перемир'я (1667), що поділило Україну по Дніпру, у вжитку з'являються назви «Сьогобічна Україна», «Тогобічна Україна» і «Малоросійська Україна». Поряд з цим, як ми вже сказали, протягом XVI — XVII століть щодо українських земель широко застосовується назва «Русь».

В середині XVII століття Україна потрапляє на європейські карти як окрема країна. На початку XVIII століття Україна від Карпат до Слобожанщини позначена як «Червона Русь або Україна» або «Україна — країна козаків».

До цього часу належать і перші, ще рідкісні, випадки вживання поняття «українець» у якості національної самоідентифікації.

Після створення Слобідсько-Української губернії (1765) термін Україна використовується до першої третини XIX століття для позначення території Слобожанщини. Одночасно поширюється і назва «Малоросія» для Лівобережної України, Києва та невеликій території навколо нього. З ліквідацією Гетьманщини сфера вживання назви «Україна» істотно звужується. Натомість в офіційному діловодстві широко впроваджуються означення «Малоросія», «Малоросійський край» та ін. З утворенням в 1764 році Малоросійської губернії і після її остаточного поділу на Полтавську і Чернігівську губернії (1802), назва Малоросія вживалася у вузькому розумінні щодо цих територій Лівобережжя.

Використання слова «Україна» в близькому до сучасного значення, спостерігається тільки з середини XIX століття, зокрема, в поезії Тараса Шевченка і документах Кирило-Мефодіївського братства (1845 — 1847). У цей час назва «Україна» поступово набуває значення національного символу. До середини XIX століття дослідження в галузі лінгвістики та етнографії дозволили чітко визначити етнічний ареал українців і кордони України як узагальненої назви цього простору.

За порадою Антоновича в перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886 — 1904) став вживатися прикметник «українсько-російська» на противагу терміну «великоруський». Цей підхід фактично успадкувала монументальна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Наприкінці XIX — початку ХХ ст. для позначення «російських» українських земель і відділення їх від Галицької України («австрійських територій») в суспільно-політичної думки з'являється термін «Велика Україна».

Офіційна легітимація назви «Україна» відбулася в період Української революції 1917 — 1921 рр., коли постала Українська Народна Республіка. Першою міжнародною угодою, що визнавала українську державу та її кордони, був Брестський мирний договір.

На ілюстрації: карта України Гійома де Боплана, 1648 р.