Поташ, риб'ячий клей і ревінь — що експортувала Росія протягом століть

У XVIII столітті перше місце в російському експорті займала пенька, — нагадує портал «Кирилиця». На другому місці був льон — стратегічна сировина для флоту, потім йшли шкіра, сало, хутро, ліс, і продукти морського промислу і рибальства. Дуже істотними предметами вивозу були мед і віск.

За кордон прямували щогловий ліс, кап (застиглий березовий сік), солодковий корінь, продукти перероблення деревини: смола, вар, зола. Але головними статтями доходу залишалися поташ, карлук і ревінь.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Поташ, одержуваний при спалюванні полину у вигляді золи, був відомий ще у Стародавній Греції і Римі. У Росії він вироблявся у значних кількостях вже у XV столітті, а у XVII став предметом експорту до Західної Європи. У XVIII столітті Росія експортувала 800 тонн поташу, в XIX столітті — від 2 до 5 тис. тонн, а на початку XX століття вже 18 тис. тонн.

Тільки у XV — XVI століттях, коли поташ виготовлявся виключно з золи чорнобильника (полину), що росте на чистих полях в дикому стані, він використовувався в російській кондитерській справі як добавка у важке пряникове тісто, приготоване на меду. Потім, аж до кінця XIX століття російський поташ вироблявся шляхом спалювання стебел і листя соняшнику.

Одним з основних товарів, що експортувалися Росією у XVI — XVII століттях, був риб'ячий клей (карлук) з плавального міхура осетрових риб: білуги, осетра, шипа і севрюги. Правом на його експорт, так само, як на соболині хутра, поташ і ревінь, володіла лише скарбниця держави.

Одна частина риб'ячого клею, розчинена у 24 частинах гарячої води-окропу, при охолодженні дає міцне желе, яке перетворюється на твердий клей, на зразок столярного, вже через 3-4 години. Карлук в набагато меншій концентрації дає можливість створювати різні харчові желе, мармелад, киселі і тому подібні десерти.

Що стосується ревеню, то в середні віки він цінувався нарівні з хутром, зерном і ікрою, а приватним особам забороняли торгувати їм під страхом смертної кари. У XVIII столітті в Росії торгівля їм була державною монополією, а приватним особам заборонялося продавати його під страхом смерті. У 1704 р. наказано було купувати в сибірських містах ревеню для скарбниці не менше 300 пудів на рік і звозити його в Москву.

На ті часи це було найпотужніше проносне, яке сприяло роботі органів травлення. А оскільки російська кухня відрізнялася впливом на шлунок — в ній завжди знаходилося місце величезній кількості пирогів, — то в XIX столітті не було дома, де в скринях не зберігалися б дерев'яні коробочки з рухомою кришкою, як у пеналі, а в коробочці — жовтуватий порошок. Це і був жаданий ревінь.

Петро I велів найкращий ревінь використовувати «до віддачі іноземцям». У переліку товарів, що належали скарбниці, опублікованому 3 липня 1711 р., на 7-му місці значилася ікра, на 10-му — ревінь, і тільки на 11-му — хліб.

Торгівля ревенем стала вельми прибутковою. У Москві його оптом закуповували англійські купці. Але більш вигідними покупцями протягом майже півтора століття були венеціанці, які розплачувалися за цілющий корінь знаменитими венеціанськими дзеркалами, чудовим оксамитом, кришталем, дорогою парадною зброєю. Багато дзеркал в знаменитих палацах Санкт-Петербурга були придбані саме так — на «ревеневі» гроші.

На ілюстрації: «Торг в древньому Новгороді», худ. А. Васнецов, 1908-1909