Найкращому режисерові Голлівуду 70-х років виповнилося 87 років

У когось може виникнути питання – чому в заголовку цієї статті найкращим режисером Голлівуду 70-х названо саме Фрідкіна? Відповідь буде простою. Звісно, у ці роки Коппола зняв " Хрещеного батька " , Боб Фосс - " Кабаре " , а Мілош Форман - " Пролітаючи над гніздом зозулі " , створивши досі неперевершені зразки кіношедеврів у жанрах гангстерської саги, мюзиклу і, скажімо так, "бунтарської драми». Але Вільям Фрідкін був єдиним, кому ця заслуга належить у цілих двох жанрах - поліцейському бойовику "Французький зв'язковий" (1971) і фільмі жахів "Той, що виганяє диявола" (1973).

Що стосується першого фільму, то 35-річний режисер збирався зняти поліцейський бойовик у стилі французької «нової хвилі», тобто «під репортаж», з натурними вуличними зйомками, камерою, що рухається, тощо. І він це зробив просто блискуче, але, як це нерідко буває у кіно, частина успіху фільму відбулася всупереч його первісним планам.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Справа в тому, що Джин Хекмен був останнім актором, якого Фрідкін хотів бачити у цій ролі. Дивним чином він чомусь вважав, що головного героя має зіграти Пол Ньюман. Це тим більше дивно. що у Ньюмана зовсім інші психофічні дані, ніж у Хекмена, і зараз, згадуючи фільм, просто неможливо собі уявити трохи іронічного голлівудського красеня (згадаймо «Аферу», де він грав у парі з ще одним голлівудським красенем Робертом Редфордом) у цій ролі.

Ще одним кандидатом на роль "Папая" (головного героя фільму прозвали так за його капелюх) був Стів Маккуїн, і він підходив для неї набагато більше, ніж Ньюман. Але Маккуїн, знову ж таки, був впізнаваний, та до того ж зіграв аналогічну роль роком раніше у фільмі «Булліт» - так що відмовився сам, не бажаючи повторюватися. Тобто, що буває рідко, актор виявився розумнішим за режисера (як виправдання Фрідкіна додамо – молодого режисера).

Вся справа тут у тому, що зіграй цю роль зразок вже не краси, як Ньюман, а суворої мужності, як Маккуїн, це було б повторенням пройденого. А ось те, що азартного практично до божевілля (недаремно він наприкінці фільму випадково в сцені переслідування, стріляючи навмання, потрапляє в колегу) копа зіграв Хекмен із зовнішністю бухгалтера стало відкриттям. Актор, якого Фрідкін дуже не хотів брати на роль, отримав за неї «Оскара». Щодо азарту, то тут треба згадати, що в сцені погоні на автомобілі, яку, хоч минуло більше 50 років від дня нью-йоркської прем'єри фільму, що відбулася 7 жовтня 1971-го року, так ніхто і не зумів перевершити, за кермом був сам Хекмен.

Якщо ж говорити про "Того, що виганяє диявола", тут заслуга вибору актриси на фактично головну роль (хоча потім, коли справа дійшла до кінопремій, вона номінувалася як роль другого плану) належить Фрідкіну, який узяв на неї 13-річну Лінду Блер. 

Сучасному глядачеві важко зрозуміти, наскільки стилістично революційним був фільм у ті роки, але автор цих рядків, який подивився його ще тоді (звісно, не в прокаті), може свідчити, що дивитися його в окремих епізодах було по-справжньому страшно. І найстрашнішими були не сцени у фіналі, де Блер знівечили огидним гримом, а та, де вона спускається сходами (з 50-ї секунди). Це було настільки несподівано, що шокувало весь зал, хоч там зібралися професіонали кіно.

Але на цьому все закінчилося. Так, був ще "Розшукуючий" (1980) з Аль Пачіно в головній ролі, мікс поліцейського кіно з гей-драмою, деякі епізоди якої настільки похмурі, що Тарантіно до них ще треба дорости - але загалом фільм провалився.

Далі Фрідкін знімав "що попало", включаючи навіть серії "Байок зі склепу", і змушуючи здивуватися, куди зник його режисерський талант. Ось така "історія успіху" навпаки.

Фото: Pinterest