Науковці пояснили походження масконів на Місяці

Маскони – це ділянка місячної поверхні, на якій спостерігається значне перевищення гравітаційного поля, викликане концентрацією маси на глибині. Для них характерна гравітаційна аномалія Буге – відхилення від розрахункових і реальних параметрів траєкторій супутників, виведених на навколомісячні орбіти. Більшість масконів розташовані в кругових морях видимої сторони Місяця, тоді як на зворотному боці наявні кратери малого розміру.

Група фізиків, уважно вивчивши рельєф планет земної групи – Меркурія, Венери й Марса, і зіставивши результати з геологічною історією Землі й Місяця, дійшла висновку, що маскони на Місяці сформувалися під впливом бомбардувань галактичних комет. Стаття під назвою "Проблема місячних масконів: альтернативний підхід" опублікована в Journal of Physics Conference Series.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

У своїх дослідженнях автори ґрунтувалися на отриманих даних при вимірюванні гравітації Місяця за допомогою зонда GRAIL (the Gravity Recovery and Interior Laboratory) і лазерного висотоміра LOLA (the Lunar Orbiter Laser Altimeter).

Спираючись на фундаментальне припущення в космогонії, геології та порівняльній планетології, згідно з яким є циклічність космічних явищ в Галактиці і геологічних процесів на планетах Сонячної системи, фізики А.О. Баренбаум і М.І.Шпекін припустили, що маскони виникають не від падінь астероїдів і комет Сонячної системи, а внаслідок циклічних бомбардувань Місяця й планет земної групи високошвидкісними галактичними кометами.

Через нахил екліптики до площини галактики під кутом 62◦ в період орбітального руху Сонця по Галактиці галактичні комети кожні 150 мільйонів років поперемінно бомбардують то південну, то північну півкулю планет.

За швидкості 450 км/с галактичні комети при зіткненні з поверхнею планети спричинюють різкий нагрів і підйом мантійного матеріалу. Це відбувається внаслідок формування вузьконаправленої гіперзвукової ударної хвилі, здатної глибоко проникати в літосферу, сильно розігріваючи гірські породи на глибині близько 300 км.

У ділянках «товстої» літосфери виникають поодинокі ударні кратери внаслідок падінь окремих галактичних комет, тоді як місячні моря утворені магмою, що виливається на поверхню з астеносфери, – у місцях, де літосфера «тонка».

Цей підхід враховує: моменти кометних бомбардувань; нахил осі обертання Місяця відносно площини Галактики в періоди кометних бомбардувань; процеси тектонічної релаксації, коли поверхня Місяця вирівнюється впродовж «відпочинку» від кометних бомбардувань.

Як спільність процесів, науковці наводять рельєф Венери з її високими гірськими масивами й коронами – круглими підвищеннями, оточеними кільцями концентричних хребтів. На різних етапах формування геології планети Венера також пережила серію кометних бомбардувань. При чому періоди активної "молотьби" по поверхні змінювалися відносно спокійними періодами: 2–5 млн років або 19–37 млн ​​років.

І, незважаючи на те, що умови формування Місяця й Венери різні, науковці виявили спільний механізм у формуванні масконів, гір і корон за допомогою галактичних комет.

Так, більшість кратерів з діаметром понад 10 кілометрів були створені при падінні галактичних комет, а не астероїдів і комет Сонячної системи.

Крім того, науковці поставили під сумнів наявну хронологію формування рельєфу Місяця, допустивши, що сучасний місячний ландшафт багато в чому був сформований останнім кометним бомбардуванням, що сталося від 5 до 0,6 млн років тому.

Так науковці припустили: якщо в ранні етапи від ударів у Юрський період (150–200 млн років) "потерпала" північна півкуля Місяця, то в кайнозойську еру (почалася 66 млн років тому) активних бомбардувань "прибульців з галактики" зазнала південна.

Ці дані збігаються з утворенням морів – Ацидалійського й Великого Сирта в Північній півкулі Марса, що уникли в кайнозойську еру (з 34,8 до 68 млн років) сильного деформування через падіння комет. 

Також науковці припустили, що глибокі улоговини місячних морів з діаметром понад 160 кілометрів утворилися внаслідок «галактичних злив». А гірські ударні кратери виникли від одиночних падінь.

Також Баренбаум і Шпекін класифікували маскони. Автори на основі спільного аналізу даних GRAIL і LOLA виявили 181 масконну структуру на Місяці та розділили їх на шість груп:

1. 37 «горішніх» кратерів проміжних діаметрів 160–200 км, частина з яких має позитивну аномалію Буге, а частина – ні;

2. 16 басейнів з піковим кільцем;

3. 29 басейнів з одним топографічним кільцем без внутрішньої структури;

4. 11 багатокільцевих басейнів;

5. 17 западин, представлених сильно деградованими басейнами без точної топографічної особливості ударних впливів;

6. 71 несистематизовану структуру.

Виявилося, що старі маскони розташовуються переважно в північній півкулі Місяця, а молоді – в південній. 71 несистематизовану структуру науковці розцінили як "стару".

"Оскільки маскони не можуть бути пояснені падінням комет й астероїдів Сонячної системи, головний аргумент підходу полягає в нагріванні мантійних порід галактичними кометами за моделлю М.О. Лаврентьєва, що дозволяє вирішити проблему походження масконів", – роблять висновок автори дослідження.

Як повідомляла Lenta.UA, астрономам вдалося сфотографувати народження комети.

(Заставне фото – NASA)