Нагірний Карабах: що підігріло «заморожений» конфлікт

Як відомо, протистояння через Нагірний Карабах між Вірменією і Азербайджаном тягнеться вже більше 30 років. Все почалося ще за часів Радянського Союзу - в 1987 році, коли почалися перші протистояння. У 1991 році Карабах, де живуть переважно вірмени, проголосив незалежність від Азербайджану. З 1992 по 1994 рік в Карабасі розгорілася війна - Азербайджан намагався повернути контроль над територією, але в підсумку країни домовилися припинити вогонь.

Баку не визнає Нагірно-Карабахської Республіки і на кордоні періодично виникають конфлікти. Тим часом, нинішня конфронтація - найсерйозніша з 1992-1994 років. ЄС, НАТО, а також інші міжнародні організації та окремо взяті держави, як зазвичай буває в подібного роду ситуаціях, закликали сторони конфлікту сісти за стіл переговорів. Президент Росії Путін взагалі «блиснув» оригінальністю, запропонувавши в якості переговорного майданчика окупований Крим. Втім, все закономірно: безкарність породжує вседозволеність...

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Станом на вівторок будь-якого просвітку в карабаському напрямку немає - учасники конфлікту навіть не натякають на готовність до діалогу. Що ж стосується «розмови» мовою сили, то тут справи йдуть таким чином. Зараз, за даними шведського Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), кількісна військова перевага на боці Азербайджану, чисельність збройних сил якого становить 67 тисяч осіб, що на дві тисячі більше ніж у Вірменії. Ось ще деякі цифри, які наочно демонструють суттєву перевагу Баку, військовий бюджет якого становить $ 2,24 млрд в рік проти 0,625 мільярдів вірменського. В наявності у Азербайджану на сьогодні 35 літаків (у Єревана - 16), 440 танків (109) і 600 одиниць артилерії проти 230-ти.

Профільні експерти звертають увагу на те, що нинішні бойові дії помітно відрізняються від попередніх військових загострень уздовж лінії зіткнення, і ось чому.

Нагадаємо, внаслідок вірмено-азербайджанської війни 1988-1994 років Вірменія взяла під контроль, крім Нагірного Карабаху, територію семи азербайджанських районів навколо нього. Разом з Карабахом вони становлять 20% території Азербайджану в рамках його міжнародно-визнаних кордонів. Тобто, для Баку - це історія про власну територіальної цілісності, тоді як на кону у Єревана коштує узаконення територій, де на даний момент проживає виключно вірменське населення.

Ще в 1993 році ООН прийняла відразу чотири резолюції, в яких визнала окупацією Вірменією семи згаданих районів.

Усі ці роки Нагорний Карабах прожив в невизнаному статусі. Офіційний Єреван також не визнав його незалежність, акцентуючи, що статус цієї території повинні визначити в рамках міжнародних переговорів. Такі переговори, як і дискусії з Донбасу, проходили довгі роки в Мінську, де попередньо була створена посередницька група в особі США, Росії та Франції. Постійні вимоги Вірменії - визначення статусу Нагірного Карабаху і гарантії безпеки. Під статусом маються на увазі або незалежність, або входження до складу Вірменії. Під безпекою - існування буферної зони навколо Карабаху. Десятиліттями ця буферна зона, що складається з семи вищезазначених районів, зберігалася. Контролювали її вірменські військові. Зараз же, на думку фахівців, Азербайджан зважився змінити розстановку сил за допомогою відвоювання захоплених Вірменією територій навколо Карабаху. Провідні світові ЗМІ виявляють припущення, що Ільхам Алієв безпосередньо пов'язує з цією масштабною операцією безпосередньо своє політичне майбутнє, тому буде «йти до кінця».

В Єревані тим часом відзначають важливу роль Туреччини в конфлікті. Реджеп Тайіп Ердоган дійсно публічно заявив про те, що його країна повністю підтримує Азербайджан. Міноборони Вірменії заявляє про присутність в «гарячій точці» турецьких інструкторів, найманців, безпілотників і навіть винищувачів F-16. Правда, офіційно підтвердженої інформації з цього приводу немає, а Баку все категорично спростовує, підкреслюючи, що співпрацює у військовому плані з багатьма країнами, в тому числі, з Туреччиною, а також з Росією.

Експерти, коментуючи нинішнє загострення в регіоні, відзначають, що після приходу до влади в Вірменії Нікола Пашиняна Азербайджан очікував якихось реальних кроків назустріч в питанні врегулювання конфлікту, однак нова влада залишилася в цьому плані на колишніх позиціях і її цілком влаштовував статус-кво.

Очевидно, що подальший «маршрут» розвитку істотно обострившегося вірмено-азербайджанського конфлікту, буде багато в чому залежати і від Росії, яка вважається одним з головних стейкхолдерів безпеки на Південному Кавказі. Зараз Кремль виявився на розтяжці. З одного боку РФ і Вірменію пов'язує Загальний договір про колективну безпеку (ОДКБ), а також чимало військово-технічних і економічних угод. З іншого боку, Баку і Москва - це, крім іншого, найбільші газові та фінансові потоки, де ціна питання - сотні і сотні мільярдів доларів.

Поки Кремль просто закликає припинити бойові дії. За словами спікера Путіна Дмитра Пєскова, «не на часі розбиратися по суті, хто правий, а хто винен». Іншими словами, Білокам'яна, зі зрозумілих причин, хоче і надалі зберігати конфлікт в «замороженому» стані.

Тим часом в міністерстві закордонних справ України ніяк не можуть визначитися, чи підтримувати Азербайджан в конфлікті з Вірменією в Нагірному Карабасі, хоча зовсім недавно його оголосили країною-стратегічним партнером. У головному зовнішньополітичному відомстві нашої країни лише закликають сторони «повернутися до діалогу заради мирного врегулювання конфлікту». У перекладі на людську мову це означає відому позицію: «Наша хата з краю». Тут слід зазначити, що в Баку завжди твердо підтримували територіальну цілісність України, ніколи не визнавали окупацію Криму і вкрай негативно ставилися до агресії Росії на Донбасі. В ООН і міжнародних організаціях Азербайджан незмінно підтримував резолюції в підтримку України. Про Вірменії нічого подібного сказати не можна навіть близько. Вірменські делегації завжди голосують синхронно з російськими на всіх міжнародних майданчиках і завжди - проти нашої країни. В силу цих обставин Київ, рано чи пізно, повинен зайняти чітку позицію щодо подій на Південному Кавказі, оскільки тривалий час лавірувати, залишаючись «над сутичкою» апріорі не вийде: вододіл надто вже очевидний і не залишає поля для довгограючих маневрів...

Наталія Ромашова

Читайте також: Бойовиків з Сирії завербували для охорони кордону Азербайджану

Читайте також: Вірменія і Нагірний Карабах утворять військово-політичний союз