На Одеському кінофестивалі показали український фільм «Атлантида», який отримав кілька міжнародних нагород

11-й Одеський міжнародний кінофестиваль розпочався «ударно» - показом фільму Валентина Васяновича «Атлантида», дія якого відбувається на Донбасі в 2025-му році після перемоги України у війні з Росією. І це, безсумнівно, перший плюс в фестивальну скарбничку. Адже прем'єра стрічки в українському кінопрокаті відбудеться тільки 5-го листопада, а «Атлантида» вже більше року за фактом є за кордоном своєрідною візитною карткою сучасного українського кінематографа, починаючи з головного призу в програмі Венеціанського кінофестивалю 2019-го року «Горизонти», другої за значимістю після конкурсної. З тих пір вона брала участь в 60 міжнародних кінофорумах, була відзначена призами в Токіо і норвезькому Тромсе, висунута на «Оскар» і нагроду Європейської кіноакадемії. При цьому український глядач, саме для якого «Атлантида», за логікою речей, повинна була зніматися, її так і не бачив.

Одеський кінофестиваль виправив цю дивну ситуацію, коли ми більше року оцінювали український фільм за тим, що про нього було розказано на сайті Венеціанського кінофестивалю . А саме - що це стрічка про наслідки війни, головними з яких будуть навіть не економічні, як закриття містоутворюючих підприємств металургійної промисловості і шахт, а екологічні. Шахти, з яких до війни відкачували воду, занедбані і затоплені, отруєна вода з них потрапляє в річки й колодязі. Донбас перетворився на мляву пустелю.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Як показав вчорашній перегляд «Атлантиди», на 100% вірна тільки остання фраза попереднього абзацу. Решта теж відповідають істині, ось тільки описують вони другий план картини, на тлі якого відбуваються головні події. А вони полягають в тому, що головний герой фільму, Сергій, повернувшись з фронту, страждає посттравматичним синдромом, який виражається, наприклад, в безпричинних спалахах неконтрольованої люті. Працює він водієм вантажівки, і якось, зустрівши на розбитій дорозі (інших доріг у фільмі немає) застряглий білий фургон з написом 200 («двохсотий» - кодове позначення у військових трупів загиблих), бере його на буксир і довозить до моргу, де відбувається ідентифікація.

Супроводжує фургон друга головна героїня фільму, Катя, яка займається пошуком загиблих на війні для їх подальшої ідентифікації і поховання на волонтерських засадах вже довго. Сергій приєднується до них - і починає брати участь в цій роботі волонтерів, яка показана в фільмі з усіма деталями. У другій половині фільму він рятує жінку, учасницю іноземної місії, яка займається в Донбасі, як до цього в інших країнах, гуманітарною місією, і вона в якості подяки пропонує йому працювати у них. А значить, як мається на увазі, робити те ж саме, але за кордоном і в набагато більш комфортних умовах. Як вона каже, описуючи як раз ті самі наслідки війни, які були згадані на сайті Венеціанського кінофестивалю, на одне тільки відновлення нормальної екології Донбасу, піде мінімум сто років.

Сергій відповідає, що подумає, але насправді зрозуміло, що він пропозицію не прийме. До кінця фільму, як і можна було очікувати, приходить до логічного продовження його любовний зв'язок (наскільки там любов, а наскільки просто секс і втеча від самотності, незрозуміло) його знайомство з Катею. І вони обидва говорять про те, що належать до тієї дивної для погляду іноземців породи людей, які приросли до цієї пораненої війною землі.

Як ми вже розповідали, режисер, вважаючи, що професійні актори просто не зможуть передати стан душ людей, які пройшли через війну на Донбасі, зняв у всіх ролях, в тому числі і головних, її учасників - ветеранів АТО, волонтерів, солдат ВСУ, судмедекспертів. І вони, треба відзначити, відмінно зі своїми ролями впоралися, що бувало в історії кіно, як, наприклад, в роки італійського неореалізму, не так вже й часто. 

Втім, це, звичайно, заслуга не тільки їх, але і Валентина Васяновчиа, який показав себе в «Атлантиді» як професіонал високого класу. Першу першу нагороду на міжнародних кінофестивалях він отримав ще в 1998-му році, потім нагороджувався неодноразово, причому і як режисер, і як оператор. У «Атлантиді» він виступив взагалі у всіх можливих ролях - як автор сценарію, режисер, оператор і співпродюсер. До речі, в останній з цих ролей він теж домігся успіху, зокрема того, що в загальному бюджеті фільму 41,835 млн. гривень підтримка Держкіно становить 20,835 млн.

Що стосується його роботи в фільмі в якості режисера і оператора, то вона на рівні сьогоднішніх світових стандартів. Іноді ми говоримо такі речі почасти з перебільшенням, в якості заохочення для наших кінематографістів, але у випадку з «Атлантидою» це реальна оцінка роботи. Видно, що Васянович вміє в кіно практично все. Наприклад, спочатку здається, що він вирішив знімати весь фільм нерухомою камерою з однієї точки, організовуючи рух всередині довгих кадрів (складна, до речі, організаційне завдання), однак через деякий час він демонструє і вражаючу роботу в зйомках з руху. Причому обидва ці способи вибрані не просто так, а відповідно до внутрішнього завдання епізоду. Наприклад, нерухомою камерою знімаються кадри, в яких головними є величезні самоскиди, залізничні цистерни і всі інші неживі учасники промислового пейзажу, на тлі яких люди просто губляться.

Втім, символічний образ післявоєнного Донбасу у фільмі - це взагалі окрема тема, яку можна довго обговорювати. І ще довше можна обговорювати сам сюжет і посил фільму, тобто, що режисер хотів сказати глядачеві (нагадаємо, що Васянович ще і його сценарист) - і це, швидше за все, викличе різні, а, можливо, і протилежні точки зору у глядачів, які в листопаді побачать його в прокаті. Ось що можна сказати про кінопрокатну долю «Атлантиди» точно - це нелегкий для перегляду фільм.

Сергій Семенов, Lenta.UA

Фото: кадри з фільму ОМКФ