Історики дійшли висновку, що в легенді про "пояси вірності" надто багато вигадки та фейків

Наскільки часто одягали чоловіки пояса вірності на своїх дружин? — замислюється над питанням Тетяна Таранова на сайті Factroom. Перші подібні пристосування зустрічалися ще у Стародавній Греції. Патриції надягали на своїх молоденьких рабинь систему шкіряних ремінців, але зовсім не тому, що пеклися про цнотливість. Просто рабовласникам було важливо, щоб дівчата не завагітніли і могли виконувати свою роботу.

Незабаром про такі пристрої надовго забули і згадали лише в Середньовіччі. Про «пояси Венери» згадується ще у XII столітті, але у метафоричній формі. А у XV столітті опис такого пояса зустрічається у серйозній літературі — Конрад Кайзер у своєму трактаті про військову справу «Bellifortis» розповідає про мешканок Флоренції, що носили «важкі залізні пояси». Правда, скоріше за все, флорентійки самі одягали якісь пристосування, щоб не бути зґвалтованими загарбниками. Інакше навіщо автору згадувати «пояс вірності» в трактаті про війну?

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Пізніше пояси цнотливості зустрічалися у різних сатиричних оповіданнях, що висміюють невірне подружжя. Іноді вони супроводжувалися ілюстраціями із зображенням дам у залізних трусиках. Примітно, однак, що пояса цнотливості згадуються тільки у розважальній літературі, а не в історичній або біографічній, тому факт їх застосування ставиться під великий сумнів. Хоча у багатьох музеях світу можна зустріти експонати, описані як середньовічні пояси вірності для жінок.

Всі вони являють собою доволі громіздку конструкцію з заліза з крихітними отворами у стратегічних місцях. Краї цих отворів, як правило, зазубрені. Також зустрічаються пояси вірності зі шкіряних ремінців, до яких кріпиться пластина, яка закриває інтимні місця. І та, і інша конструкції закривалися на замок, ключ від якого був тільки у чоловіка нещасної жінки.

Виставлені в музеях експонати справляють страшне враження — як же у них ходили? Швидше за все, ніхто в цих поясах і не ходив, а багато дослідників взагалі вважають, що носіння поясів вірності жінками у Середні віки — не більше, ніж вигадка. По-перше, у ті часи жінка навіть не могла подумати про зраду. Перелюби каралися батогами або принизливою процедурою. Зрадницю могли виваляти у липкій смолі і обсипати пір'ям, а потім прогнати по міських вулицях. Знатних дам за зраду відправляли або в тюрму, або в монастир. Так що про своє моральне обличчя вони пеклися через страх приниження і смерті, а зовсім не через пояси вірності.

По-друге, варто взяти до уваги гігієнічні норми у Середні віки. Точніше, відсутність цих норм. Що королі, що лицарі, що їхні дружини могли тижнями не митися. Уявіть тільки, що сталося б з інтимними частинами тіла під поясом вірності!

До того ж, на музейних поясах вірності не видно будь-якого захисту залізних крайок. Тобто залізо мало б натирати ніжну шкіру стегон до саден, до яких легко могла потрапити інфекція. Так що після повернення з походу чоловік виявив  дружину, яка зберегла йому вірність, але жахливо пахне і вмирає від інфекції. І варто було воно того? Очевидно, що ні. До того ж, нещодавно з'ясувалося, що пояси вірності, виставлені у музеях, насправді є майстерними підробками.

Так, наприклад, один з поясів вірності у Британському музеї, датований XV століттям, насправді був виготовлений у XIX столітті. Були проведені дослідження і інших експонатів, які поставили під сумнів їх достовірність.

Для виготовлення підробок майстри використовували старовинне залізо та інші матеріали, що збереглися з часів Середньовіччя. Наприклад, два підроблених пояса вірності для жінок були зроблені із залізних собачих нашийників XVI століття. Навіщо знадобилися ці підробки? Все досить просто. У XIX столітті питання про збереження жіночої честі встало особливо гостро. І щоб показати, що у Середні століття все було набагато гірше, почали демонструвати фальшивки. Мовляв, дивіться, що доводилося носити вашим прабабусям, щоб не піддаватися спокусі.

Зрозуміло, пояси вірності, більше схожі на знаряддя тортур, лякали дам, і дехто з них, ймовірно, навіть не дивилися в сторону інших чоловіків. Втім, у кінці XVI — початку XVII століття пояси вірності для жінок дійсно існували у Європі. Їх виготовляли з дорогоцінних металів, прикрашали різними каменями, а працювали над цими творами мистецтва кращі майстри Венеції і Бергамо. Від назви останнього міста пішов вислів «замкнути дружину на Бергамський лад», тобто надіти на неї пояс вірності, який не зміг би зняти інший чоловік.

І справді, бергамські замки для поясів були дуже надійними. Розкрити їх вдавалося далеко не кожному. До того ж, при будь-якому замаху на його цілісність чоловікові, що повернувся додому, усе одразу стало б відомо, адже якщо у замок засовували відмичку, її кінчик обламувався і залишався всередині. Так що краще вже було скористатися ключем, а існував він у єдиному екземплярі.

В епоху Відродження особливим подарунком тещі своєму зятю був маленький ключик. Він відкривав замок на поясі цнотливості, або «венеціанській решітці», яку дівчатка починали носити з 12 років. Після відмикання заповітного замку і шлюбної ночі чоловік зобов'язаний був оголосити, що «і замок, і врата виявилися незайманими». Нерідко пояси цнотливості чоловіки дарували своїм дружинам як знак захисту чесноти поважної жінки.

До речі, іноді і самі чоловіки носили пояси цнотливості. У XIX столітті в Європі, а особливо в Англії, були пояси цнотливості для підлітків, причому і для хлопчиків, і для дівчаток. Їх одягали для того, щоб утримати дітей від самозадоволення. Багато хто вірив, що від онанізму можна було осліпнути, збожеволіти і потрапити в пекло. Тому благочестиві батьки юнаків і дівчат захищали своїх чад від спокуси шляхом надягання поясів цнотливості на ніч.