Європейські "Оскари" вручені за ностальгію по Старому Світу

Нагороди Європейської кіноакадемії, бажаючи підкреслити їх значущість, часто називають європейськими «Оскарами». По суті це так, а ось за естетичними параметрами, що пред'являються до оцінюваних фільмів – ні. До речі, «Оскар» за кращий іноземний фільм часто отримує та стрічка, яка, якби вона була американською, на головні статуетки не могла б розраховувати. Але тут американські кіноакадеміки згадують своє європейське коріння – і нагороджують те, що ми звикли вважати типовим європейським кіно. Ну а європейські кіноакадеміки, вручаючи свої призи – тим більше.

61-річний кінорежисер Павло Павліковський, який з чотирнадцяти років живе у Великобританії, куди поїхали з Польщі його батьки, але який останнім часом працює з польською тематикою, – наочний тому приклад. За свою довгу кар'єру він отримав кінонагороди, але справжній дощ пролився на нього лише за останні чотири роки. Його попередній "чисто польський" фільм «Іда» отримав кілька призів Європейської кіноакадемії та «Оскара» за кращий фільм іноземною мовою. А цього року так само польська за тематикою «Холодна війна», яка восени йшла в українському прокаті, зібрала майже всі головні європейські «Оскари» – за кращий фільм, режисуру, сценарій і головну жіночу роль (Іоанна Куліг), віддавши лише нагороду за кращу чоловічу роль італійському «Догмену».

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Аналізуючи, чому це відбувається, відзначимо три головних, з нашої точки зору, причини. Перша – естетична. Обидва фільми, «Іда» і «Холодна війна» – чорно-білі і цим нагадують про той період чорно-білого кінематографа 50-х – початку 60-х років, коли польське кіно було одним з найсильніших у Європі. Настільки сильним, що його вистачило не тільки на Польщу, де залишилися Анджей Вайда й Анджей Мунк, але на Захід, куди поїхали Роман Поланський, Єжи Сколімовський і Кшиштоф Кеслевський, що стали там знаменитостями. Самі європейські кіноакадеміки чорно-біле кіно сьогодні практично не знімають (не в останню чергу – з комерційних причин), але вважають його вищим пілотажем.

Причина друга – смислова. Звичайно про «Холодну війну» пишуть як про фільм, у якому співачка та музикант із Польщі в 1949 році закохуються одне в одного, потім розлучаються, потім зустрічаються, але вже у Франції, потім знову розлучаються та знову зустрічаються, але вже в Польщі, і так півтора десятка років. Тобто ведуть безперервну «холодну війну» між собою на тлі глобальної «холодної війни», що постійно розділяє головних героїв між двома ворогуючими політичними та військовими блоками країн. І це так.

Але є ще й третій аспект, про який забувають згадати. Можливо, найголовніший. Уже другий свій фільм поспіль Павло Павліковський показує новій Європі на прикладі Польщі 50-х років той Старий Світ, яким вона колись була. Тобто Європу, де любов – це стосунки чоловіка й жінки, Європу релігійну (в «Іде» головна героїня – черниця, у «холодній війні» – щиро віруюча) і чорно-білу не тільки в естетичному сенсі, а й у моральному. Європу, де зло – це зло, добро – це добро, любов – це любов, і немає ніякої постмодерністської етичної та естетичної розмитості й політкоректності.

І, судячи з реакції кіноакадеміків Старого Світу, саме така Європа їм подобається. Вони, звичайно, розуміють, що вона вже навряд чи повернеться, але хоча б помріяти про неї можуть. І заодно нагородити тих, хто втілює ці мрії на екрані.

Сергій Семенов, Lenta.UA