Для лукашенка вже важливо одне – вчасно та правильно здатися в полон

Про це 22 березня заявило КДБ лукашенко, сподіваючись, що всі двадцять співробітників посольства України все правильно зрозуміють і самі поїдуть, позбавивши дуче-батька процедури офіційного розриву дипвідносин.

Ця заява з'явилася за одинадцять днів після того, як останній білоруський дипломат залишив Україну за командою лукашенка.

Де-факто Білорусь 11 березня розірвала відносини з Україною, що вважається першою ознакою оголошення війни. Штаб лукашенка одинадцять днів терпляче чекав, коли ж МЗС України зробить крок у відповідь, а той його все не робив і не робив. Терпіння лукашенка урвалось, і він наказав КДБ вплинути на Україну та прискорити процес. Але отримав зовсім не той результат, на який чекав. МЗС України того ж дня офіційно відповіло дуче-батьку, – не треба гнати завірюху, і нікого зі своїх співробітників не відкликало. Так дуче-батьку поставили перед необхідністю самому оголосити війну та відбити напад України, яка захопила одну будівлю в Мінську та підняла над нею свій прапор.

Але дуче-батько поки що так і не наважився на військову операцію з завдання превентивного удару по будівлі посольства України в Білорусі. Натомість 23 березня в ефір відправили Олександра Вольфовича, держсекретаря Радбезу Білорусі, щоб він сказав: "Ми не допустимо розв'язування та втягування нас у якийсь військовий конфлікт, але свою країну, свою територію ми захищатимемо". Хто втягує, який конфлікт і з ким, – Вольфович не зізнався.

Чому така заява в момент, коли всі чекають, що лукашенко, нарешті, без жодних натяків оголосить війну Україні, зробив не він, а Вольфович, має одне єдине пояснення: оголошувати війну – це прерогатива дуче-батьки. Оскільки він це зробити 23 березня був ще не готовий, то абстрактно поговорити про мир в ефір відправили Вольфовича. Дуче-батько про мир уже стільки наговорив, що йому ніхто не вірить, а на зухвалі підступи українського посольства, яке демонстративно не їде з Мінська, реагувати якось треба. Можна сказати, що лукашенко у Мінську тепер має свій Маріуполь, але він не може його бомбити.

Такий маневр лукашенка пов'язаний насамперед із тим, що його власна чи російська розвідка інформувала, увечері за мінським часом Держдеп США офіційно назве дії російської армії в Україні військовим злочином та заявить, що вимагатиме суду над винними. У дуче-фюрера зрозуміли: з оголошенням війни краще поки що почекати, незважаючи на всю наполегливість Кремля. Тим більше, що на 24 березня було призначено екстрений саміт, і що там вирішать – у лукашенка не знали.

Конфігурація фронтів також така, що коли рашистів почнуть гнати з Київської та Чернігівської областей, то відступати вони можуть лише до Білорусі, звідки й прийшли. По них у Білорусі обов'язково прилетить, якщо її армія не сама їх роззброюватиме і здаватиме в полон українським чи польським військам.

Всі ці зовнішньополітичні міркування і стримали запал лукашенко з оголошенням війни Україні чи НАТО. Але крім них на дуче-батьку тиснуть ще й внутрішньополітичні міркування. Перед очима у нього живий приклад поки що живого кадирова, якого московити демілітаризують і денацифікують за повною програмою.

Кремль ультимативно зажадав від кадиров повернути кров'ю його гвардійців ті гроші, які він отримував від Москви двадцять років. Оскільки кадиров хоче їх і надалі отримувати, то був змушений відправити на війну своїх гвардійців. Розвести москву та підмінити їх кимось іншим він не зміг. В результаті кількість бійців, які перебувають під його командування, різко скоротилася і скорочуватиметься в міру поповнення втрат, які кадировці нестимуть в Україні. Кремль не лише воює руками чеченців, а й принагідно роззброює кадирова. Чим більше їх поїде воювати в Україну та окупувати Білорусь, тим менше бійців залишиться у його розпорядженні. Ті, хто зараз перебуває в Україні та Білорусі, вже де-факто підпорядковуються не йому, а російським генералам і можуть бути ними роззброєні будь-якої миті. Коли така демілітаризація кадирова набере обертів, то москва приступить до "денацифікації" Чечні та приведення її до стандартів типової російської провінції.

Роззброєння чеченців та їхня "денацифікація" не були головною метою для Москви при плануванні нападу на Україну, але її генштаб не міг не враховувати таку перспективу, можливості якої тільки зростатимуть у міру продовження війни.

Кадировці зовсім не випадково зайшли з Білорусі під Київ та Чернігів уже в перші дні війни. Не випадково і те, що Кремль звів їх у прикордонній Гомельській області до загонів так званої військової дорожньої поліції. Населення цієї стратегічно важливої області змішане – білоруси, українці, росіяни та такі собі "радянські люди". Всі вони однаково несимпатичні кадировцям, для яких не проблема стріляти в них без жодних пояснень. Служба в такій "поліції" поки що не є небезпечною і прибутковою, і тут збігаються інтереси як Москви, так і середньої ланки командування кадировців, а також їх рядового складу.

Для Москви концентрація кадировців у Гомельській області – це ще один практичний крок до окупації Білорусі та тихої зміни у ній влади на місцях. Кадировські патрулі вже де-факто витісняють білоруську міліцію на узбіччя, де на ту чекають кадрові чистки перед переформатуванням її залишків у поліцію Росії. Для вояк кадирова всіх звань поїздка до Білорусі – це не лише спосіб збагатитися, а й вирватися на простори бандитського набігу із затхлої атмосфери Чечні, де на десятиліття вперед розписано, хто кому бос і скільки треба платити. Поїздка до Білорусі – це розширення поля діяльності кадировської мафії та вирішення її проблем. Тому більшість, особливо рядових бійців кадирова, не проти поїхати до Білорусі. Перспектива пограбувати в Україні під час війни та "зачисток" теж надихає їх.

Так москва викрадає у кадиров його армію, і робить це цілком свідомо і планово. Це найпростіша і первинна схема імперських завоювань з часів навали гунів. Її механізм можна описати таким прикладом. Спочатку московити завойовують удмуртів та мордву, потім женуть їх на підкорення Кавказу. Після захоплення Кавказу вони женуть його населення на завоювання Білорусі, потім білорусів на завоювання України, українців на завоювання Польщі, поляків на завоювання Німеччини і так далі, доки не впруться в Атлантичний океан. Паралельно з цим проводиться заміна населення на завойованих територіях та інші активні заходи, як виражаються чекісти.

У штабі лукашенка мають не лише з історії уявлення про цю схему, а й можуть спостерігати її реалізацію в Білорусі. Не всіх у штабі приваблює особисту участь у ній, а тих, кого воно приваблює, багато чого бентежить на даному етапі. Для них не очевидно, що Росія виграє в України цю війну, зате очевидно, що активний вступ до неї Польщі та інших країн НАТО все змінює. Ядерне марення Москви взагалі виключає будь-яке планування для штабу лукашенка. Що стосується теоретичної перемоги Росії у її випадках для білорусів все складається навіть гірше, ніж у разі поразки. Ті з них, хто не загине у війні та залишиться жити в Білорусі, будуть змушені повністю лягти під московитів та кадировців, а решті доведеться їхати освоювати зруйновану Україну та готуватися до війни з Польщею та країнами Балтії.

У штабі лукашенка всі такі варіанти проаналізували і дійшли висновку, що поки що треба намагатися офіційно війну Україні не оголошувати і її посольство не штурмувати, як би не тиснула москва. Схоже, у штабі починати тихо думати також над тим, як правильно вибрати момент, коли здатися в полон, і кому краще здаватися ЄС, НАТО, Великій Британії, Україні, а може бути Швеції. Перспективи у разі для білорусів найцікавіші, ніж від активної участі у війні за Росії. Якщо вчасно і правильно здатися в полон, то й до Євросоюзу можна буде швидко вступити.

Сергій Клімовський
 

Читайте також: Біля Бердянська знищено великий десантний корабель російських окупантів

Читайте також: Путін хоче відкрити проти України другий фронт - Аваков