Чому російська еліта не говорила по-російськи

Хоча правлячий клас Російської імперії етнічно був переважно російським, мовою спілкування еліти на багато десятиліть стала французька, — повідомляє сайт «Кирилиця».

Річ у тім, що золотий вік російського дворянства збігся з епохою розквіту Франції, що стала гегемоном у Європі, а значить, і в усьому світі. Ліонські швачки — законодавиці мод, Дідро і Вольтер — володарі умів, а блиск Версаля — недосяжний ідеал для інших монархів. Не дивно, що французька мова і масова культура зайняли провідне місце у світі, і Росія не стала винятком.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

До початку XIX століття в домашній бібліотеці російського дворянина понад 70% книг сучасних авторів вийшли з-під пера французів, і лише третина припадала на англійських, німецьких і італійських письменників і філософів.

Приблизно половина друкованої продукції, що пропонувалася в книжкових крамницях Петербурга і Москви у 1801-1812 роках, мала французький оригінал. Та й перші віршовані досліди Пушкіна були франкомовними.

І все-таки, чому французька стала мовою повсякденного спілкування вищих верств? З 300 слів російської мови, що позначають елементи і фасони одягу, щонайменше, третина — французького походження. Для предметів розкоші (дорогий посуд, парфум, коштовності, алкоголь) кількість назв з галльським корінням становить вже три чверті. Все це — наслідок «елітного споживання» правлячого класу Російської імперії, що обмінював продукти праці підневільних селян на брязкальця і сукні «з самого Парижу».

Вплив Франції на зовнішньоекономічні зв'язки Росії залишався переважним аж до 1917 року: до початку XX століття частка французького капіталу серед усіх іноземних інвестицій в Росію була найбільшою — 31% (Англія — 24%, Німеччина — 20%).

Коли ж в Росії була відзначена перша спалах галломанії? Перш за все, Велика Французька революція породила колосальну еміграцію людей, що не знайшли себе при новому режимі. За 1789-99 роки число таких втікачів до Росії перевищила 15 тисяч: величезна цифра, враховуючи, що кількість російських дворянських родів наближалася до 100 тисяч. Чи треба говорити, що петербурзький світ зустрів вигнанців зі співчуттям і захопленням, бачачи в них світочів культури.

Маловідомий факт: в лютому 1793 року, під враженням від страти Людовіка XVI, Катерина Велика видала указ, що зобов'язував французів виїхати за кордон, або принести присягу, заявивши про свою незгоду з революційними ідеями. Відповідну клятву дали близько півтори тисячі іммігрантів, відмовилися лише 43 людини.

В результаті безліч учорашніх парижан стали гувернерами і вчителями поміщицьких дітей; навіть наставником імператора Олександра I був швейцарець-франкофон Лагарп. (Додамо в дужках, що наступне покоління російських аристократів було плекане багатьма зі 190 тисяч полонених французів, які залишилися в країні снігу після розгрому Наполеона).

Так що мова Декарта і Бюффона над колискою дворянського немовляти починала звучати куди раніше, ніж казки Аріни Родіонівни.

У 1812 році російським офіцерам під час кавалерійських роз'їздів заборонялося говорити французькою, оскільки партизани могли і пальнути із засідки, почувши «ненашенський» говір. На процесі 1826 року багато декабристів давали свідчення по-французьки, оскільки рідною мовою володіли погано.

Слідом за перетворенням у XIX столітті Великобританії на світового лідера змінився і лінгвістичний тренд. Уже за Миколи I імператорський двір заговорив по-російськи (навіть з жінками, що, як відзначали сучасники, стало «нечуваною справою»). А до середини століття ситуація, коли будь-який офіцер міг заїхати в розташування наполеонівської гвардії і видати себе за француза, залишилася лише на сторінках «Війни і миру».