Чому друга частина самого касового в історії хоррора «Воно» виявилася слабкішою за першу

Розчарування після кіноперегляду - неприємна річ. Адже в кінотеатрі ми всі стаємо дітьми, а для маленької дитини невдале свято, яке вона з нетерпінням чекала кілька місяців - ціла подія, тільки зі знаком мінус. Приблизно таке відчуття відвідало багатьох на прем'єрному уїк-енді прокату другої частини екранізації роману Стівена Кінга «Воно». Причому не можна сказати, щоб фільм був поганий. Просто перша стрічка, що вийшла в 2017-му році, була така гарна, що встановила касовий рекорд для жанру хоррор всіх часів ($700 млн. при бюджеті всього $35 млн.) І породила завищені очікування. А вони зазнали краху.

Отже, герої першого «Воно», як і можна було очікувати внаслідок клятви в фіналі першого фільму, через 27 років зустрічаються знову, так як зловісний клоун Пеннівайз, якого вони не добили, але поклялися добити, знову взявся за своє. У їхньому рідному містечку Деррі, з якого вони всі роз'їхалися, залишився жити тільки Майк. Він і обдзвонює всіх колишніх членів «клубу невдах», щоб нагадати їм про клятву.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

До речі, з усього цього дитячого клубу невдахою став тільки один, а всі інші влаштувалися в житті не просто непогано, а навіть успішно. Білл став сценаристом. Беверлі - красивою, багатою і заміжньою жінкою. Річі збирає повні концертні зали, бо став стендап-коміком, всі репліки якого, як і в дитинстві, на рівні нижче пояса. Едді - кризовий аналітик і, судячи по відмінному авто, вельми заможний. Крутіше всіх змінився Бен - з комплексуючого підлітка-товстуна він перетворився в сорокарічного красеня-мачо. Ну і, нарешті, у Стенлі, до того, як він на самому початку фільму переріже собі у ванній вени, все в порядку.

Все це ми вже десятки разів бачили в тих американських фільмах з аналогічним початком, коли один герой збирає всю свою стару компанію для нової справи. Але зазвичай все це займає буквально кілька хвилин, після чого персонажі приймаються за цю нову справу. У «Воно-2» такий початок, як і весь фільм, затягнутий до граничної межі, причому, за великим рахунком, цікава знахідка тут тільки одна: Беверлі, яка страждала в дитинстві від психопата-батька, знайшла собі точно такого ж чоловіка. Ситуація, добре відома в реальному житті психологам - і, звичайно, такому знавцю психопатології як Стівен Кінг.

Зібравшись в Деррі, герої згадують своє дитинство, жахи якого вони забули, і пам'ятають тільки хороше, і вже збираються, незважаючи на всі вмовляння Майка, роз'їхатися - як Пеннивайз дає їм знати про себе. І починається довга двогодинна боротьба з ним, наповнена спецефектами в такій кількості, що в фіналі вже перестаєш сприймати ці нескінченні пащі, повні гострих зубів, і інші атракціони жахів (режисер Мускетті зібрав, здається, все, що можна було побачити раніше в жанрі хоррор, в тому числі і в фільмах класу В) всерйоз.

До речі, про «всерйоз». У першому «Воно» зловісний клоун був якимось породженням пекла, універсальним злом, яке незрозуміло чого в підсумку хоче домогтися, і від того ще більш страшним. У «Воно-2» творці фільму вирішили дати його появі довге, як і весь фільм, раціональне пояснення у вигляді індіанської легенди. Сенсу в цьому рівно стільки ж, скільки в класичному «Жахі на вулиці В'язів» було в оповіданні про передісторію появи Фредді Крюгера - мовляв, жив на світі такий психопат, потім жителі району його спалили і т.д. Дивна спроба зробити більш реалістичними фантастичні обставини за рахунок розповіді про інші не менш фантастичні обставини.

Власне кажучи, більше, ніж боротьба з Пеннивайзом і його зловісними породженнями про інші дві години «Воно-2», і сказати нічого. І в цьому його радикальна відмінність від першого фільму, який приваблював глядачів тим, що був не тільки хоррором, а й розповіддю про важке набуття самих себе підлітками, яких вони самі і весь навколишній світ вважали невдахами. Наприклад, однією з частин цієї розповіді була війна з ровесниками-хуліганами і підсумкова перемога в ній. І ця історія була не менш важлива для дорослішання героїв, ніж бій з жахливим клоуном - і, до речі, набагато більш близька глядачам, багато з яких зазнавали в юності щось подібне.

У першому «Воно» багато кадрів були наповнені сонцем і світлом (згадаймо хоча б чудовий епізод зі стрибками в озеро), і тим страшніше було вторгнення в цей світ зловісного клоуна. У «Воно-2» більшість епізодів відбувається в напівтемряві замкнутих приміщень, і тому пропадає почуття контрасту між двома світами, таке яскраве в першому фільмі.

І ось тут треба сказати про одну річ, яку добре знають професіонали і розуміють, на рівні підсвідомих відчуттів глядачі - так званому «повітрі», яке друге «Воно» майже позбавлене. «Повітря» в кіно (в цьому випадку говорять про «атмосферний фільм»), літературі, театрі - це щось як би необов'язкове, не пов'язане з розвитком сюжету. Здавалося б, раз так, можна обійтися і без нього - але насправді не можна. тому що «повітря» дає відчуття реального життя, яка існує саме по собі, і лише малою частиною якого ми є. Крім того, «повітря» дає можливість глядачеві ж або читачеві на хвилину розслабитися. А це необхідно, бо інакше він буде розслаблятися в самих невідповідних для цього «жахливих» місцях - адже глядач чисто фізіологічно не може боятися три години поспіль.

Один з небагатьох вдалих прикладів цього в другому «Воно» - двохвилинна сценка зі Стівеном Кінгом в ролі господаря антикварної крамниці, де він продає Біллу його дитячий велосипед, який роками стояв у вітрині, нікому не потрібний. Хитро примружившись, Кінг називає ціну, надто високу для цього старого мотлоха і маленького містечка, де у людей мало грошей: «Триста доларів, тому що ви - успішний письменник, і можете собі це дозволити». І від цього так віє живим впізнаванним життям, що епізод згадуєш, вже забувши про зубастих монстрів і людські голови на павукових лапах. 
Але таких епізодів в «Воно-2» критично мало. В основному ж видно, що творці фільму, які спочатку вигадували один «жахаючий» епізод за іншим, а потім технічно забезпечували його на знімальному майданчику, дуже старалися. Тільки цього виявилося мало. Вираз «магія кіно» придуманий не просто так - нвіть фільму жахів, щоб він вийшов вдалим, потрібна частка легкого чарівництва.

Олег Васильєв, Lenta.UA

Фото: Twitter