50 років тому в США помер глава Тимчасового уряду Олександр Керенський

Мало хто пам'ятає сьогодні, що шляхи першого демократичного правителя Росії і головного його ворога — лідера більшовиків Володимира Леніна, вперше перетнулися не в 1917-му, а набагато раніше. Батько Олександра — Федір Керенський — в 1880-х роках був призначений на пост директора Симбірської чоловічої гімназії. Найвідомішим його учнем став Володя Ульянов. Попри те, що мова йшла про сина безпосереднього начальника — директора симбірських училищ Іллі Ульянова, єдина четвірка (з логіки) в атестаті золотого медаліста Ульянова була поставлена саме Керенським.

При цьому сім'ї Керенських і Ульянових дружили, а після того як Ілля Миколайович помер, Федір Керенський брав участь в житті його дітей. У 1887 році, вже після страти Олександра Ульянова, він дав братові революціонера-терориста Володимиру позитивну характеристику для вступу до Казанського університету.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

В Симбірську з'явився на світ і син Керенських — Олександр. Навчався юнак старанно, крім того, мав акторський дар і з задоволенням брав участь в аматорських виставах. Після закінчення гімназії з золотою медаллю юний Керенський вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, а потім перевівся на юридичний факультет.

У період першої російської революції молодий адвокат брав участь в комітеті допомоги жертвам 9 (22) січня 1905 року, з жовтня 1905 року писав для соціалістичного бюлетеня «Буревісник». У 1912-му Керенський розслідував розстріл робітників на Ленських золотих копальнях, в цей же період виступав на підтримку несправедливого звинуваченого Менделя Бейліса.

Незабаром Керенського обирають в IV Державну думу, де в 1915 році він очолив фракцію «трудовиків». Як депутат Олександр Федорович здобув славу одного з кращих ораторів лівих фракцій і зайняв місце серед лідерів опозиції.

У своїй промові, яку він виголосив у Думі 16 грудня 1916 року, він фактично закликав до повалення самодержавства, після чого імператриця Олександра Федорівна заявила, що «Керенського слід повісити».

У лютому 1917-го Керенський вступив до партії есерів і виявився одночасно у двох протиборчих органах влади: на посаді заступника голови виконкому Петроради і в першому складі Тимчасового уряду в якості міністра юстиції.

Саме Керенський амністував політичних в'язнів, закликав визнати незалежність Польщі і відновити конституцію Фінляндії.

У наступній своїй посаді — військового міністра — Керенський організовує наступ російської армії в червні 1917 року. На цей час припадає пік його популярності — газети називають Керенського «лицарем революції», «генієм російської свободи», «народним вождем», «рятівником Вітчизни» і «першим народним головнокомандувачем». Він старанно підтримує цей образ, носячи напіввійськовий френч і коротку стрижку, хоча ніколи не служив в армії.

Міністр був харизматичним і умів захопити натовп. Уже в старості Керенський з жалем зауважив, що «якби було тоді телебачення, ніхто б мене не зміг перемогти!». Навіть повалений Микола II пише в липні у своєму щоденнику про Керенського: «Ця людина дійсно на своєму місці в нинішню хвилину; чим більше у нього влади, тим краще».

Провал літнього наступу 1917 року і економічні проблеми боляче вдарили по популярності Керенського. Проте, 7-го липня він змінив Георгія Львова на посаді міністра-голови Тимчасового уряду. Але незабаром владу прем'єра підкосив заколот, який очолив Верховний головнокомандувач — генерал Лавр Корнілов.

У військах почалася анархія, а сам Керенський виявився «між молотом корніловців і ковадлом більшовиків». Один з апокрифів приписує Корнілову обіцянку «повісити на першому стовпі Леніна, а на другому Керенського».

Прем'єр, однак, небезпеку зліва недооцінив, і до останнього моменту відповідав, що у Тимчасового уряду все під контролем. Це було ілюзією, солдати масово переходили на бік більшовиків.

Легенда свідчить, що Керенський втік із Зимового палацу, переодягнувшись медсестрою (інший варіант — покоївкою). За спогадами журналіста Генріха Боровика, який зустрічався з Керенським в 1966-му, першої сказаної їм фразою було: «Пан Боровик, ну скажіть там в Москві — є ж у вас розумні люди! Ну не біг я з Зимового палацу в жіночій сукні!»

Політик стверджував, що виїхав з Зимового у своєму звичайному френчі, на своїй машині, в супроводі запропонованого йому американськими дипломатами автомобіля американського посла з американським же прапором. Солдати і червоногвардійці впізнавали його і звично віддавали честь.

Разом з тим, тодішній посол США в Росії Девід Френсіс пише, що американський автомобіль був не «запропонований» Керенському, а захоплений його ад'ютантами. Також насильно був привласнений і американський прапор.

В початку січня 1918 року колишній прем'єр таємно з'явився в Петрограді, на початку травня в Москві встановив контакт з «Союзом відродження Росії», а в червні під виглядом сербського офіцера виїхав за межі колишньої Російської імперії.

У Лондоні він зустрівся з британським прем'єр-міністром Ллойд Джорджем, потім жив в Парижі, в 1922-1932 роках редагував газету «Дні», виступаючи з різкою критикою комуністичного режиму.

Коли Гітлер в 1940 році окупував Францію, Олександр Керенський виїхав в США, де став провідним експертом Гуверівського інституту при Стенфордському університеті. Перу екс-глави Тимчасового уряду належить ряд книг по історії російської революції.

У 1968 році Керенський намагався отримати дозвіл на приїзд до СРСР, майже погодившись на ряд умов, серед яких було визнання успіхів радянської влади. Візит, однак, не відбувся, можливо, через вторгнення СРСР до Чехословаччини.

Навесні 1970-го майже 90-річний Керенський впав, зламавши тазові кістки і шийку стегна. Бажаючи добровільно піти з життя, він відмовився від прийому їжі, і заважав лікарям вводити живильний розчин через крапельницю. Він помер 11 червня 1970 року в нью-йоркській лікарні St. Luke's. Кажуть, що місцеві православні церкви відмовились відспівувати його, вважаючи винуватцем падіння монархії в Росії. Він упокоївся на цвинтарі в Лондоні, де проживав син Олег.

Обидва сини Олександра Федоровича були будівельниками — Олег — автор підвісного моста через Босфор — навіть удостоєний титулу Командора Британської імперії. Онук Керенського здобув популярність як письменник, балетний і театральний критик, близький друг Рудольфа Нурієва.

На ілюстрації: Керенський у вересні 1917 р.